ЛІТОПИС РУСЬКИЙ З БОГОМ ПОЧИНАЄМ. ОТЧЕ, БЛАГОСЛОВИ. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала. Тож почнемо повість оцю. Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет. І дістався схід Симові: Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж до Рінокорури,— як ото сказати, від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, і Кордуена, і Ассірія, і Месопотамія, Аравія Старіша. Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія вся. Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга Ефіопія, з якої витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії, Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, Масурія, Маврітанія, котра є навпроти міста Гадіра. А з країв, що є на схід, він узяв Кілікію, Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, Лікію, Карію, Лідію, Місію другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І острови також він узяв: Сардінію, Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають Нілом. Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія, Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, місто Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія, Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія, Іпіротія, Іллірія, Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію, Сіцілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину азійської сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією. Узяв він також краї до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. Дісталися йому й інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волхов, Волга, що йде на схід у частину Симову. В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь сидять поблизу моря Варязького. По сьому ж морю сидять варяги: сюди, на схід,— до наділу Симового; по тому ж морю сидять вони на захід — до землі Англійської і до Волоської. Яфетове бо коліно й це: варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фряги та інші. Вони сидять одні коло одних од заходу до півдня і сусідять з племенем Хамовим. Сим же, Хам та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, поклали не переступати ані кому в братній уділ, і жили кожен у своїй частині. І був тоді один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони у дні Іоктана й Фалека спорудити башту до неба. І, зібравшись на містині поля Сенаар зводити башту до небес і місто навколо неї Вавілон, будували вони башту сорок років. І не була завершена, бо зійшов Господь Бог глянути на місто і на башту, і сказав господь: «Се народ один і мова одна». І змішав Бог народи, і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв їх по всій Землі. По змішанні ж народів Бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її межи Ассірією і Вавілоном; і є він у висоту [?], а в ширину 5433 лікті. Багато років держиться останок той. Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові сини — південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський — так звані норики, які є слов'янами. По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— од того, де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А це — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів пішли одні, що прозвалися полянами, другі ляхи прозвалися лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами. Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем — словенами; і зробили вони місто, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські письмена. Коли ж поляни жили осібно по горах цих київських, то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків у Варяги: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра — волок до ріки Ловоті, а по Ловоті можна увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю можна дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понтморе, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні — у Варяги, а з Варягів — і до Риму, од Риму ж — і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у місто Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, втомившись, сказав він учням своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеЇ, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору. І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,— який їхній звичай, і як вони миються і хвощуть ся,— здивувався їм. І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, і повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив лазні дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і до того себе доб'ють, що вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть. І так творять вони по-всякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не миття собі, а мучення». І, це чувши, римляни дивувалися. Андрій же, побувши в Римі прийшов у Синоп. Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм,— то було між них три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони містечко і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола міста ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні. Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з того берега Дніпра. Тому й казали: "На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, щоправда, до якого , а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од того цесаря,— котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив. А коли він вертався назад, то прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів тут сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися. А по сих братах, почав рід їхній держати княжіння у полян. А в деревлян було княжіння своє, а дреговичі мали своє, а словени — своє в Новгороді, а другі сиділи на ріці Полоті, котрі й називаються полочанами. Од сих же полочан на схід є і кривичі, що сидять у верхів'ї Волги, і в верхів'ї Двіни, і в верхів'ї Дніпра; їхнє ж й місто є — Смоленськ, бо там сидять кривичі. Також сіверяни сидять на схід од них. На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ. Бо се тільки слов'янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять вони по ріці Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, діб. Ці мають свою мову, походять від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях. Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од землі скіфів, себто від хозар, так звані болгари, і сіли вони по Дунаєві, і були насильники слов'ян. А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов'янську, прогнавши волохів, які раніш захопили були Слов'янську землю. Бо ці угри з'явилися за Іраклія, цесаря грецького, які ходили з ним на Хоздроя, цесаря перського. У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що теж були сло'вянами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а волів упрягти три, або чотири, або п'ять жінок у телігу і повезти обрина, - і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а позумом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: "Погинули вони, як обри", - бо нема їхнього ні племені, ні потомства. Після цих же прийшли печеніги, а потім ішли чорні угри мимо Києва, - але опісля, за часів Олега. Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і називалися полянами, а деревляни теж пішли од слов'ян і називалися деревлянами. Радимичі ж і в'ятичі походять від ляхів. Бо було в ляхів два брати - один Радим, другий В'ятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на ріці Сожі, од якого й прозвалися радимичі, а В'ятко сів своїм родом по Оці; од нього прозвалися в'ятичі. І жили в мирі поляни, і деревляни, і сіверяни, і радимичі, і в'ятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі й тиверці сиділи по другому Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю і було безліч їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і є міста їх і до сьогодні. Через те називали їх греки "Велика Скіфія". Усі племена мали ж свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків - тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері; а на завтра при-носили для її родини те, що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, і їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і в'ятичі, і сіверяни один звичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не було в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, - з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав - чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали його. А після цього, зібравши кістки, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як це роблять в'ятичі й нині. Цей же звичай був і у кривичів та іншої погані, не відаючи закону божого, творили вони самі собі закон. Говорить Георгій Амартол у літопису, що "кожному народові дано закон. В одних є писаний, а у других - звичай, який ті, що не мають писаного закону, вважають отчим законом. Серед них же - це насамперед сіри, які живуть на краю Землі. Вони мають закон батьків своїх і звичай: не розпутствувати, не перелюбствувати, не красти, не обмовляти, чи убивати, чи загалом усім діяти зло. Такий же закон і в бактріян, - яких називають брахманами й островичами, - котрі за настановами прадідів і з благочестя м'яса не їдять, вина не п'ють, блуду не чинять і ніякого зла не коять через страх великий перед богом. Бо ж явно інакше в прилеглих до них індів - убивців, негідників, гнівливих надприродно: адже у внутрішній частині країни їхньої людей їдять і подорожних убивають, та ще й одні одних вони їдять, яко пси. А інший закон у халдеїв і вавілонян: брати за себе матерів і з дітьми братів блуд чинити, і вбивати. Усяке безстидне діло вони діють, вважаючи його за доброчесне, навіть якщо й далеко від землі своєї вони будуть. Інший же закон у гелів: жінки в них орють, і доми зводять, і мужські діла роблять. Але й розпутствує кожна, скільки хоче, бо мужі їхні зовсім їх не здержують і не ревнують. У них же є і хоробрі жінки, здатні ловити звірів. Володіють ці жінки мужами своїми і володарюють над ними. У Британії багато мужів з однією жінкою сплять і так само багато жінок з одним чоловіком задовільняють похіть, і беззаконня як закон отчий чинять вони щедро і нездержливо. Амазонки ж мужа не мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони із землі своєї і злягаються з навколишніми чоловіками, вважаючи цей час за якесь для них велике святкування. Коли ж вони од них заплідніють у чреві, то знову розбіжаться звідси всі. А як прийде пора родити і якщо народиться хлопча - погублять його, якщо ж дівочої статі - то вигодують і дбайливо її виростять." Так само це й нині, при нас, половці мають закон предків своїх: кров проливати і вихвалятися цим. І їдять вони мертвечину і всяку нечисть, хом'яків і ховрахів. А за себе беруть вони мачух своїх і ятрівок, і інші сповняють звичаї батьків своїх. А ми ж, християни, скільки є земель, що вірують у святую трійцю і в єдине хрещення, і в єдину віру, - закон маємо один, оскільки ми в Христа охрестилися і в Христа втілилися. По цих же літах, по смерті братів сих, Кия, Щека і Хорива, утискувалися поляни деревлянами та іншими навколишніми племенами. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: "Платіть нам данину." Поляни тоді, порадившись, дали їм від дому по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: "Ось, знайшли ми данину нову." А ті запитали їх: " Звідки?" І вони сказали їм: "В лісі на горах, над рікою Дніпровською". А ті запитали: "Що вони дали?" І вони показали меч, і мовили старці хозарські: "Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічною зброєю, себто шаблями, а ця зброя обоюдогостра, тобто мечі. Ці будуть брати данину і з нас, і з інших земель". І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням. Так було й за фараона Рамзеса, цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: "Сей усмирить землю Єгипетську". Як воно й сталося: погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу євреї були в рабстві у них. Отак і ці хозари: спершу вони володіли, а опісля ними самими володіють. Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня. У рік 6360 (852), індикта 15, коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися наша земля - Руська земля. А про се ми довідалися з того, що за цього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав Георгій у літописанні грецькому. Тим-то і звідси почнемо, і числа покладемо. Отже, від Адама до потопу 2242 роки, а від потопу до Авраама 1082 роки; від Авраама до виходу Моісеєвого із Єгипту 430 років, од виходу Моісеєвого до Давида 601 рік. Від смерті Давида і од початку цісарювання Соломонового до полонення Єрусалима 448 років; од полонення до початку цесарювання Олександра Македонського 313 років, од смерті Олександра до різдва Христового 333 роки. Од різдва Христового до початку цесарювання Константина Великого 318 років, а од початку цесарювання Констянтина до смерті Михайла цього 542 роки. Од першого року цесарювання Михайла цього до першого року княжіння в Києві Олега, руського князя, 29 років; од першого року Олегового, відтоді, як він сів у Києві, до першого року княжіння Ігоревого 31 рік; од першого року княжіння Ігоревого до першого року княжіння Святославового 33 роки; од першого року життя Святославового до першого року княжіння Ярополкового 28 років. Ярополк Святославович княжив 8 років, Володимир Святославович княжив 37 років, Ярослав Володимирович княжив 40 років. Тому-то від смерті Святославової до смерті Ярославової 85 років, од смерті Ярославової до смерті Святополкової 60 років. Та ми до попереднього повернемося і розкажемо, що вдіялося в ці літа, як ото ми раніш почали були у перший рік цесарювання Михайла і по порядку положимо числа літ. У рік 6366 (858). Михайло-цесар з військом рушив берегом і морем на болгар. Болгари ж, побачивши, що не могли вони стати насупроти, просили охрестити їх і дали згоду покорятися грекам. Цесар, отож, охрестив князя їхнього Бориса і бояр усіх, і мир учинив з болгарами. У рік 6367 (859). Варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чудів, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів, брали вони по білій вивірці (зимовий горностай) - стільки від дому. У рік 6370 (862). Вигнали чудь, словени, кривичі і весь вірягів за море і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву". Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, і другі - норманами, англами, інші готами, - так і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами." І вибралося троє братів із родами своїми, із собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі найстарший брат Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в місті Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська Земля. А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв волость Рюрик один. І, прийшовши до озера Ільменя, поставив він місто над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, звелівши їм міста ставити: тому - Полоцьк, тому - Ростов, другому - Білоозеро. А варяги по тих містах є приходні. Перші насельники в Новгороді - словени, а в Полоцьку - кривичі, в Ростові - меря, у Білоозері - весь, в Муромі - мурома. І тими всіма володіє Рюрик. І було у нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, бояри. І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі містечко і запитали вони кажучи: "Чий се город?" А вони, тамтешні жителі, сказали: "Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили місто це і згинули. А ми сидимо в місті їхньому і платимо данину хозарам". Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у місті цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді. У рік 6374 (866). Рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшли туди в чотирнадцятий рік після першого походу русі на Михайла-цесаря. А цесар Михайло тоді був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, руси, всередину Суда увійшовши вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двостами кораблів оточили. Цесар же ледве в місто увійшов і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили її полу. Була тиша. І море заспокоїлось. А тут одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі і кораблі безбожної русі порозметало, і до берега пригнало, і побило їх так, що мало їх вибралося з такої біди і до себе повернулося. У рік 6375 (867). Почав цесарювати в Греках Василій. У рік 6377 (869). Охрещена була вся земля болгарська. У рік 6387 (879). Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові. що був він із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий. У рік 6390 (882). Вирушив Олег у похід, узявши багато своїх воїнів - варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз по Дніпру і, прийшовши, узяв город Любеч і посадив мужа свого. І прибули Олег та Ігор до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїнів своїх у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов на берег Дніпра, несучи Ігора малого. А підступивши під Угорське і сховавши воїнів своїх, він послав посла до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: "Ми - купі єсмо, ідемо в Греки від Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас". Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші воїни з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: "Ви оба не є князі, ні з роду княжого. А я єсмь роду княжого. - І тут винесли Ігоря. - А се - син Рюриків". І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли Аскольда на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив боярин Ольма церкву святого Миколи Мирлікійського. А Дірова могила - за святою Ориною. І сів Олег, князюючи, в Києві і мовив Олег: "Хай буде се мати містам руським". І були в нього словени, і варяги й інші, що прозвалися руссю. Сей же Олег почав міста ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину давати від Новгорода, - триста гривен на рік заради миру, що до смерті Ярославової давали новгородці варягам. У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти деревлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці. У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він хозарам данину давати, казавши: "Я їм противник, і вам нічого давати". У рік 6393 (885). Послав Олег послів до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?". Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте". І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать. У рік 6395 (887). У Греках Леон цесарствував, син Василіїв, який також Левом прозвався і брат його Олександр. Вони цесарствували двадцять і шість літ. У рік 6406 (898). Ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, прийшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони так, як і половці. І приішовши із сходу, ринулись вони через гори великі, що прозвалися горами Угорськими, і стали вони воювати проти слов'ян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше слов'яни, і волохи забрали землю Слов'янську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі слов'янами, підкоривши їх собі, і відтоді прозвалася земля ця Угорською. І стали воювати угри проти греків, і захопили вони землю Фракійську і Македонську, аж до міста Солуня, і стали воювати проти моравів і проти чехів. Був же народ слов'янський: слов'яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було створено письмена, які й дістали назву - азбука слов'янська; ця азбука є в Русі і в Болгарах дунайських. Бо коли слов'яни вже жили охрещеними, то князі їхні - Ростислав, і Святополк, і Коцел - послали послів до цесаря Михайла, кажучи: "Земля наша охрещена, а нема в нас учителя, який би нас учив, і повчав, і витлумачував святії книги. Не розуміємо бо ми ні грецької мови ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші - інак, тому-то ми не розуміємо написання букв, ані значення їх. Пришліть-но нам учителів, які можуть нам розказати про книжні слова і їх суть". Це почувши, Михайло-цесар скликав філософів усіх і переказав їм усі речі слов'янських князів. І мовили філософи: "Є муж у Солуні, на ім'я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов'янську, - і вчені два сини в нього, і філософи". Це почувши, цесар послав посланця по них у Солунь до Льва, кажучи: "Пошли до нас негайно обох синів своїх, Мефодія і Костянтина". Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар: "Осе прислала до мене Слов'янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолковувати їм святії книги. Бо сього вони хочуть". І умовлені вони були цесарем, і послали їх у Слов'янську землю до Ростислава, і Святополка, і Коцела. Коли ж ці оба прийшли, то почали вони створювати письмена азбуковні слов'янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов'яни, що почули слова про велич Божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир і Октаїх, і інші книги. Деякі тоді почали хулити слов'янські письмена, кажучи: "Не належить бо нікотрому народові мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин, - згідно з Пілатовим написом, що він на хресті господньому написав". Коли ж почув це папа римський Адріан, він осудив тих, що ропщуть Дна слов'янські письмена, кажучи: "Нехай сповниться слово Писання, що "восхвалять Бога всі народи", і друге: "Возглаголять усі мовами різними про велич Божу, оскільки бо дав їм святий дух говорити". А якщо хто хулить слов'янську грамоту - хай будуть відлучені вони од церкви, допоки виправляться. Бо вони - вовки, а не вівці, так що треба за ділами впізнати їх і берегтися їх. Ви ж, чада, Божого послухайте учення і не відкиньте повчання церковного, як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш". Констянтин тим часом повернувся назад і пішов навчати болгарський народ, а Мефодій зостався в Моравії. Після цього ж князь Коцел поставив Мефодія за єпископа в Паннонії, на місці святого апостола Андроника, одного з сімдесяти учнів святого апостола Павла. А Мефодій посадив двох попів, гарних скорописців, і повністю переклав усі книги Святого письма з грецької мови слов'янською за шість місяців, почавши з березня місяця і до двадцять і шостого дня жовтня місяця. Закінчивши ж, воздав він достойну хвалу і славу Богові, який дав таку благодать єпископові Мефодію, наступнику Андрониковому, тому що учителем слов'янського народу є Андроник-апостол. До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов'яни. Тому-то вчителем слов'янського народу є Павло. Він того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло апостол, оскільки учив він народ слов'янський і поставив по собі слов'янському народові за єпископа і намісника Андроника. А слов'янський народ і руський - один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами; хоча вони й полянами звалися, але мова у них слов'янська була. Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова у них була одна - слов'янська. У рік 6410 (902). Леон, цесар грецький, найняв угрів проти болгар, і угри, напавши, всю землю Болгарську розоряли. Симеон же князь болгарський, довідавшись про це, повернув на угрів. Угри насупроти пішли і перемогли болгар, так що Симеон ледве в місто Дерестер утік. У рік 6411 (903). Коли Ігор виріс, він ходив у походи вслід за Олегом, і кожен слухався його. І привели йому жону із Пскова на ім'я Ольгу. У рік 6415 (907). Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він безліч варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися "Велика Скіфія". І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі. І прибув він до Цесарограда, а греки замкнули Суд і місто заперли. І вийшов Олег на берег і повелів воям виволокти кораблі на берег. І попустошив він довкола міста, і вчинив убивства багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили, а котрих же брали як полоне-них, то одних вони посікали, а других мучили, інших же розстрілювали, а ще інших у море кидали. І багато іншого зла творили руси грекам, як ото звичайно вороги творять. І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до міста. Побачивши ж це, греки убоялися і сказали, виславши послів до Олега: "Не погубляй місто. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш". І зупинив Олег воїв, і винесли йому греки їжі і вина, і не взяв він його, бо було воно приготовано з отрутою. І убоялися греки, і сказали:" Не Олег се, а святий Дмитрій, посланий на нас Богом". І зажадав Олег, щоб вони данину дали на дві тисячі кораблів: по дванадцять гривень на чоловіка, а на кораблі було по сорок мужів. І згодились греки на це, і стали греки миру просити, щоб не пустошив він Грецької землі. Олег тоді, трохи відступивши од міста, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром. Він послав до них обох у місто Карла, Фарлофа, Вермуда, Рулава і Стемида, кажучи: "Згоджуйтесь мені на данину". І сказали греки: "Чого хочете - того ми й дамо тобі". І зажадав Олег дати воям на дві тисячі кораблів по дванадять гривень на кочет, а потім давати углади (щорічна данина - перекл.) на руські міста - спершу на Київ, а тоді й на Чернігів, і на Переяславль, і на Полоцьк, і на Ростов, і на Любеч, і на інші міста, - бо на тих містах сиділи князі, під Олегом сущі. "Коли приходять руси, нехай посольське беруть, скільки посли хотять. А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і овочів. І нехай їм дають митися, скільки вони хотять. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і вітрила, і все, скільки треба". І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: "Якщо прийдуть руси не для торгу - хай місячини не побирають. Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що прибувають, нехай живуть коло церкви святого Мами (Маманта). А коли пошле цесарство наше своїх мужів, хай ті перепишуть імена їхні , і тоді хай візьмуть місячину свою: спершу ті, що від міста Києва, і тоді Чернігова, і з Переяславля, і з інших міст. І нехaй входять вони в місто одними воротами, з цесаревим мужем, без зброї, по п'ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита не від чого". Отож, цесар Леон з Олександром мир обидва вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його вони до присяги по руському закону. Клялися ті зброєю своєю, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом худоби. І утвердили вони мир. Цесар Леон з Олександром мир обидва вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до присяги по руському закону. Клялися ті зброєю своєю, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом худоби. І утвердили вони мир. І сказав Олег: "Ізшийте вітрила паволочані русам, а словенам - шовкові". Так і вчинили. І повісив Олег щита свого на Золотих воротах, знаменуючи перемогу, і пішов від Цареграда. І напнули руси вітрила паволочані, а словени - шовкові, і роздер їх вітер. І сказали словени: "Візьмемось за свої грубі. Не дано словенам напинати вітрила шовкові". І прибув Олег до Києва, несучи золото, і паволоки, і овочі, і вина і всяке узороччя. І прозвали кияни Олега - "Віщий", бо були люди ці поганами і невігласами. У рік 6419 (911). З'явилась зірка вeлика на заході подібна до списа. У рік 6420 (912). Послав Олег мужів своїх налагодити мир і укласти договір між греками і Руссю. І послав він, мовлячи: "Згідно з угодою, що відбулась при тих же цесарях, Леві і Олександрові, ми мужі від народу руського - Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Руслав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид, - послані від Олега, великого князя руського, і від всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Лева, і Олександра, і Констянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка від багатьох літ була між християнами і руссю, за бажанням і за їхнім велінням, і від усіх, що є під рукою його, Олега, сущих русів. Наша світлість більше від інших, за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала між християнами і руссю, багато разів насправді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою клялись зброєю своєю, дружбу таку засвідчити і утвердити на вірі і по закону нашому. Глави угоди, які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі: По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові від тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки наша сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу і непорушну, до князів світлих наших руських і до всіх людей, що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа. А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так: Злочин нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб судді мали віру до їх доказів; а коли вони йому, доказові, будуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб доказові не вірили; а коли поклянеться позивач по вірі своїй - буде такою кара, якою й виявиться провина. Про це: якщо хто уб'є - християнина русин чи християнин руса, - нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, що вчинив убивство, і якщо є він імущим, то ту частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить їй по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є не імущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре. Якщо ж ударить хто кого мечем або поб'є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п'ять літр (лібра, фунт - одиниця римської і візантійської монетної системи - перекл.) срібла по закону руському; якщо ж той, хто так учинив буде не імущим, хай дасть стільки, скільки може, і хай зніме із себе потерпілому навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту суми нехай поклянеться по своїй вірі, що ніхто інший ніяк не може допомогти йому; після цього за провину хай більше не стягують. Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина, чи навпаки християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, та якщо опиратиметься він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть його ні християни, ні руси, але ще нехай забере своє той, який це втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай він буде в руки узятий тим же, у кого буде украдено, і зв'язаний буде, і віддасть те, що посмів украсти, однак віддасть потрійно. Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай поверне потрійно. Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і якщо буде знайдений нами, русами, то якщо хто збереться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки не прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною затриманий, не може добратися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того човна і допровадимо туди з куплею їх по-здорову. Якщо це станеться поблизу землі Грецької і якщо приключиться така сама біда човну руському, то ми, греки, проведемо його в Руську землю; і хай продають руси товар того човна; і якщо може хто продати що з човна, то ми, греки, виволочимо їм товар. А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи для тогівлі, чи з посольством до цесаря вашого, то ми, греки, пропустимо з честю їх і проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято буде з човна що-небудь, то хай ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари. Про цих: якщо полоняник з обох країн затримується чи русами, чи греками, проданий в ту їхню країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і повернуть викуплену особу у свою країну, то хай візьмуть ті, які раніш його, полоняника, купили, заплачену ціну його або те візьмуть за нього, що вважається на торзі на той день ціною челядина. Так само, якщо з війська взятий буде русин у полон тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і хай віддана буде та ціна його, як уже сказано, що і на торзі. Коли ж потрібно цесареві вашому на війну іти і якщо виникне вам потреба в людях, а ці руси, захотять віддати честь вашому цесареві, - то коли в будь-який час скільки їх не прийде і схочуть вони залишитися на службі у цесаря вашого своєю волею, - нехай вони будуть там. Про полонення русами тих, які часто прибувають із якої-небудь країни в Русь і яких продають у Християни, а також іще про полонених християн, які часто з якої-небудь країни прибувають в Русь, - цих нехай продають по дванадять золотих і хай прибудуть вони в Греки. Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, - хай підтвердиться це челядином, і нехай заберуть вони його в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються, нехай позивають через суд і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий житель не дасть учинити цей розшук, - хай буде він винним. Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто з них помре, не розпорядившись своїм майном, чи також своїх тут не матиме, хай поверне цесар майно його найближчим родичам в Русь. Якщо ж русин учинить заповіт, - той візьме спадок його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його хто-небудь із русів, що тут торгують, чи хто із різних людей, що прибувають із Русі в Греки і надовго тут залишаються. Якщо злочинець не повернеться в Русь,- хай жаліються руси християнському цесареві і нехай схоплять такого і повернуть насильно в Русь. Це ж усе нехай роблять і руси грекам, якщо де-небудь станеться таке саме. На підтвердження ж і непорушність миру, що має бути межи вами, християнами, і нами, руссю, цей мирний договір учинили ми, руси, і ви оба цесарі, новим написанням на двох хартіях, - цесаря вашого і своєю рукою, а цесар присягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив свій договір і дав вашим послам. Ми ж клялися цесарю вашому, від бога сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні нам, ні іншому кому із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і на засвідчення існуючого між нами миру, місяця вересня в другий день, в індикт п'ятнадцятий, у рік від сотворіння світу 6420". Цесар же Леон, вшанувавши послів руських дарами - золотом, і паволоками, і фофудіями (особлива грецька матерія - перекл.), - приставив до них мужів своїх показати їм церковну красу, і палати золоті, і багатсво, що було у них: золота безліч, і паволоки, і каміння дороге, і страждання господні - вінець, і гвоздіє, і багряницю, і мощі святих, повчачи їх віри своєї і показуючи їм істинну віру. І тоді одпустив він їх усіх у свою землю з честю великою. Послані ж Олегом посли прийшли до Олега і повідали всі речі обох цесарів, як учинили мир і уклали договір між грецькою землею і Руською і як дійшли згоди клятви не переступати ні грекам, ні русі. І жив Олег, мир маючи з усіма землями і князюючи в Києві. І приспіла осінь, і спом'янув Олег коня свого, якого був поставив годувати, зарікшись не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: "Від чого мені прийдеться померти?" І сказав йому один віщун: "Княже! Кінь що ти його любиш і їздиш на ньому, - від нього тобі померти". Олег же, взявши це собі на думку, сказав: "Ніколи не сяду на коня цього, ані гляну більше на нього". І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греки не пішов. А коли повернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п'ятий рік спoм'янув вiн коня свого, що від нього, як прорекли були волхви, прийдеться померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: "Де кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?" А він сказав: "Помер". Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: "Неправдиво то говорять волхви, - і все те лжа єсть: кінь помер, а я живий". І приїхав він на місце, де ото лежали його кістки голі і череп голий, і зліз він з коня, і посміявся, мовлячи: "Чи від цього черепа смерть мені прийняти?" І наступив він ногою на череп і, виповзши звідти, змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли і погребли його на горі, що зветься Щековицею. Тут же могила його й до сьогодні, називається могила та Олеговою. А було всіх літ його княжіння тридцять і три. Це ж не дивно є, що від волхвування збуваєтья чародійство, як ото було в цесарювання у Римі Доміціана. Відомо, що був тоді один волхв, на ім'я Аполлоній Тіанський, який ходив і творив усюди в містах і селах бісівські чуда. Якось, коли він із Риму прийшов у Візантію, упросили його тутешні жителі вчинити оті чуда: він вигнав безліч зміїв і скорпіонів із міста, щоб не вадили людям, а коли зійшлися бояри, приборкав роз'ярених коней. Так само, коли він і в Антіохію прийшов, і впросили його вони, - бо антохійців мучили скорпіони і комашня, - він зробив мідного скорпіона і закопав його в землі. І поставив він над ним невеликий мармуровий стовп, і звелів людям узяти палиці і ходити по місту і кричати, потрясаючи палицями: "Без комашні бути місту!" Так зникли із міста комашня і скорпіони. Запитали волхва також і про землетрус, що загрожував місту. Він зітхнув і написав на дощечці оці слова: "Горе тобі, нещасне місто, бо потрусить тебе багато, охопить тебе вогонь, оплачуть же тебе й при березі Оронта!" Про нього ж і великий Анастасій із божого міста Єрусалима сказав: "Зображення, зроблені Аполлонієм, навіть і донині в деяких місцях існують. Стоять, виковані ним зображення, що виганяють четвероногих і птахів, які можуть вадити людям, другі ж - щоб удержувати потоки річок, які ринуть нестримно, а деякі інші стоять, щоб запобігати людській згубі і каліцтву. Бо ж не тільки за життя його таке й подібне вчинили біси завдяки йому, але й по смерті його, перебуваючи коло гробу його, вони чудо творили на його честь і на спокусу нещасним людям, яких особливо на таке ловить диявол". А хто що скаже про спрямовані проти Нерона чаклунські діла, який сам таким умілим був на чародійську облуду? Він завжди явно глузував з Аполлонія, що той не мав властивого чародіям філософського досвіду. "Треба було б йому, - говорив Нерон, - як ото і я, словом тільки творити те, чого він хотів, а не чаклунством досягати того, що він здійснював". А все те за допустом божим і дією бісівською буває. Такими речами має випробуватися наша православна віра: чи тверда вона є і кріпка, пробуваючи в господеві, чи не зваблює її ворог оманливих ради чудес і сатанинських справ, які чинять раби і слуги зла. А ще бувало, що іменем господнім пророкували декотрі, як Валаам, і Саул, і Каіафа, і бісів навіть вигнали, як Іуда і сини Скева. Бо й на недостойних часто діє благодать божа, щоб іншим учинити благодать. Хоча Валаам далекий був від обох, - від праведного життя і віри, - а проте проявилася в ньому благодать заради дбання про інших. І фараон таким був, але й тому бог майбутнє показав. І Навуходоносор законопереступником був, але й цьому також відкрив бог, що станеться через багато поколінь, являючи цим, що ті, котрі мають хибні думки, ще до пришестя Христа чинять знамення іншим способом на спокусу людям, які не розуміють добра. Такими ж були Симон Волхв, і Менандр, і інші, з приводу яких істинно сказано: "Не чудесами спокушати..." У рік 6421 (913). Почав княжити Ігор після Олега. У сей же час почав цесарствувати в Греках Констянтин, син Леонтів, зять Романів. А древляни заперлися в місті Іскоростені від Ігоря після Олегової смерті. У рік 6422 (914). Пішов Ігор на деревлян і, перемігши, наклав на них данину, більшу від Олегової. У цей же рік прийшов Симеон, князь болгарський, на Цесароград і, вчинивши мир, пішов до себе. У рік 6423 (915). Уперше прийшли печеніги на Руську землю і, вчинивши мир з Ігорем, пішли до Дунаю. У ці самі часи прийшов Симеон на Греків, грабуючи Фракію. Греки тоді послали по печенігів. Та коли печеніги прийшли і хотіли рушити на Симеона, то розсварилися грецькі воєводи. Печеніги, побачивши, що вони самі між собою воюють, пішли назад до себе, а болгари з греками зступились, і посічені були греки. Симеон узяв також місто Адріанів, яке спочатку називалося містом Ореста, сина Агамемнонового, бо він, колись у трьох ріках купавшись, позбувся тут недуги і це місто назвав так на свою честь. Пізніше ж кесар Адріан, який обновив місто, назвав його на свою честь Адріановим; а ми звемо його Адріанградом. У рік 6428 (920). Поставлено Романа цесарем у Греках. Ігор же воював проти печенігів. У рік 6437 (929). Прийшов Симеон, цар болгарський, на Цесароград. І захопив він Фракію й Македонію, і прийшов до Цесарограда з силою великою і з гордістю, і вчинив мир із Романом-цесарем, і повернувся до себе. У рік 6442 (934). Уперше прийшли угри на Цесароград, і грабували вони всю Фракію. Роман же учинив мир із уграми. У рік 6449 (941). Пішов Ігор на Греків. І хоча послали болгари вість цареві Роману, що йдуть руси на Цесароград - десять тисяч суден, - вони і прийшли, і припливли, і стали пустошити Віфінську землю. І грабували вони по узбережжі Понту до міста Іраклії і до Пафлагонської землі, і всю землю Нікомідійську пограбували, і обабіч затоки Суд усе попалили. А їх, греків, полоненими взявши, - тих розтинали, а других же ставлячи як мішені, стрілами розстрілювали. А скільки ратників грецьких схоплювали, руки назад зв'язавши, гвіздки залізні посеред голів вбивали їм. Багато ж і святих церков вони вогневі віддали, і майна немало по обох сторонах Босфору взяли, і монастирі ж і села всі вогневі віддали. Потім же, коли прийшли війська зі сходу, - Панфір-Доместик із чотирма десятками тисяч, і Варда Фока-патрикій з македонянами, і Феодор Спонгарій-стратилат із фракійцями, а з ними також і сановники боярські, - обійшли вони русів довкола. І порадилися руси, і вийшли, озброївшись, проти греків, і битва між ними обома була люта, і заледве одоліли греки. Руси ж повернулися до дружини своєї під вечір і на ніч, сівши в човни, утекли. Але Феофан, сановник Романа, зустрів їх у човнах з вогнем і став пускати вогонь трубами на човни руські, і було видно страшне диво. Руси ж, бачивши полум'я, кидались у воду морську і намагалися подалі відгрести. І таким чином рештки їх повернулися до себе. Ті ж, які прибули в землю свою, розповідали кожен своїм про те, що сталося, і про вогонь із човнів. "Таке, як ото блискавка, що на небесах,- казали вони,- греки мають у себе, і, її пускаючи, палили вони нас. І через це не подолали ми їх". Ігор же, прийшовши, став збирати численних воїв. І послав він послів по варягів за море, закликаючи їх проти греків і маючи намір піти на них. У рік 640 (942). Симеон, цар болгарський, пішов на Хорватів. І переможений він був хорватами, і помер, зоставивши Петра, сина свого княжити. У цей же рік народився Святослав у Ігоря. У рік 641 (943). Знову прийшли угри на Цесароград і, мир учинивши з Романом, повернулись до себе. У рік 6452 (944). Ігор зібрав багато воїв - варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців. І печенігів він найняв, і, заручників у них взявши, рушив на Греків у човнах і на конях, прагнучи помститись за себе. Коли почули це корсунці, вони послали гінців до Романа, кажучи: "Тут ідуть руси, покрили вже море кораблями, без числа кораблів". Так само і болгари послали вість, кажучи: "Ідуть руси, і печенігів вони найняли собі". Це почувши, цесар послав до Ігоря ліпших бояр, прохаючи і кажучи: "Не ходи, а візьми данину, що її брав Олег, і я придам до тієї данини". Так само і печенігам послали вони паволок і золота багато. Ігор же, дійшовши до Дунаю, скликав дружину, і став радитися, і повідав їм річ цесареву. Сказала тоді дружина Ігорева: "Якщо так говорить цесар, то чого нам більше від цього хотіти - не бившись, узяти золото, і срібло, і паволоки? Бо хто відає, хто подолає - чи ми, чи вони? Чи з морем хто в згоді? Це ж не по землі ми ходимо, а по глибині морській, і спільна смерть усім". І послухав їх Ігор, і повелів печенігам пустошити Болгарську землю. А сам, узявши у греків золото і паволоки на всіх воїв, повернувся назад і прийшов до Києва, до себе. У рік 6453 (945). Прислав Роман, і Констянтин, і Стефан до Ігоря послів налагодити колишній мир. Ігор тоді, поговоривши про мир, послав мужів своїх до Романа. Роман же зібрав бояр і сановників. І привели руських послів, і повеліли їм говорити, і стали писати промови обох сторін на хартію: "Згідно з другою угодою, що відбулась при цесареві Романові, і Констянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках, ми, від народу руського посли й купці, Івор, посол Ігоря, великого князя руського, й інші посли: Вуєфаст-Святослава, сина Ігоревого, Іскусев-Ольги-княгині, Слуди-Ігоря, племінника Ігоревого, Уліб-Володиславів, Каніцар-Предславин; Шигоберн-Сфандри, жони Улібової, Прастен-Туд-рів, Лібіар-Фостів, Грім-Сфірків, Прастен-Якуна, племінника Ігоревого; Кари-Тудків, Каршев-Тудорів, Єгрі-Єрлісків, Воїст-Воїків, Істр-Яміндів, Прастен-Бернів, Ятвях-Гунарів, Шібрід-Алданів, Кол-Клеків, Стеггі-Єтонів, Сфірка-(......?), Алвад-Гудів, Фудрі-Тулбів, Мутор-Утінів; купці: Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен, Інгельд, Турнберн і другий Турберн, Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апубкар, Свен, Вузелів, і Сенько-бирич, послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми Руської землі, і ними заповідано нам обновити давній мир, розладнаний від багатьох літ ворожнечолюбцем-дияволом, який ненавидить добро, і утвердити дружбу межи Греками і Руссю. І великий наш князь Ігор, і бояри його, і всі люди руські послали нас до Романа, і Стефана, і Костянтина, великих цесарів грецьких, учинити дружбу з самими цесарями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть. А якщо намислить хто із країни Руської розладнати цю дружбу, то ті, скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату від бога-вседержителя - осудження їх на погибель і в цей вік, і в майбутній, а ті, скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай погинуть від стріл і від іншої зброї своєї, і хай будуть вони рабами і в цей вік, і в майбутній. Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, для чого їм треба, у Греки до великих цесарів грецьких стільки кораблів с послами своїми і купцями, скільки хочуть. Оскільки ж їм є так установлено, то носили посли печатки золоті, а купці - срібні; нині ж домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого. Коли від них, русів, посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: "Я послав стільки-то кораблів", і щоб із тих грамот узнали й ми, цесарі, що вони з миром приходять. Якщо ж вони без грамоти прибудуть і передані будуть нам, ми будемо тримати їх і стерегти доти, доки не сповістимо князеві вашому про них. Якщо ж вони рук зв'язати не дадуть, а стануть противитись і будуть убиті, то хай не карається за смерть їх князем вашим той, хто вбив. Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми напишемо про них до князя вашого, то нехай зроблять із ними так, як їм, властям, угодно. А якщо прийдуть руси не в торг, хай не побирають місячину. І хай заборонить князь послам своїм та іншим русам, які приходять сюди, щоб не творили вони безчинства в селах, ні в країні нашій. А коли вони приходять, хай живуть коло церкви святого Мами. А коли пошле цесарство наше мужа свого, хай перепише він імена їхні, і тоді хай візьмуть вони місячину свою - і посли посольське своє, і купці місячину свою, - спершу ті, що від міста Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, із інших міст. І нехай входять вони в місто через одну браму, з цесаревим мужем, без зброї, по п'ятдеcят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба; а тоді хай виходять із міста і муж цесарства нашого хай оберігає їх; а якщо хто з русів чи з греків учинить що-небудь несправедливо, хай він розсуджує. Коли ж руси входять у місто, хай не творять вони капості і хай не мають права купити паволок більше, ніж на п'ятдесят золотих; а якщо хто купить скільки-небудь із тих паволок, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм... ...А відходячи від нас, руси нехай беруть від нас, що потрібно: їжу на дорогу і що треба для човнів, як це вже встановлено раніш, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і хай не мають вони права зимувати коло церкви святого Мами. А якщо втече челядин від русів, коли вони прийдуть у країну цесарства нашого, і від церкви святого Мами, де вони живуть, то якщо він буде знайдений, - нехай вони візьмуть його; а якщо не знайдеться, - нехай поклянуться наші руси-християни за своєю вірою, а нехристияни по закону своєму, що він утік, і тоді беруть від нас, греків, ціну свою, як це вже встановлено давніше: два паволоки за челядина. Якщо ж від кого із людей цесарства нашого, чи з міста нашого, чи з інших міст утече челядин до вас, русів, і принесе що-небудь, - нехай вони повернуть його назад, і якщо те, що він приніс, буде ціле все, - нехай візьме той, хто його спіймав, від нього, того, чий є челядин, два золотих за спіймання. Якщо ж заміриться хто з русів узяти що-небудь у людей цесарства нашого, то той, що це вчинить, покараний буде вельми; а якщо він візьме, - хай заплатить подвійно. А якщо таке саме вчинить гречин русинові, нехай дістане ту ж кару, яку ото дістав він, русин. Якщо ж приключиться украсти що-небудь гречинові в русів, то належить, щоб крадій повернув не лише одне вкрадене, але й ціну його; якщо виявиться, що вкрадене продано,- нехай він віддасть подвійну ціну і хай він буде покараний по закону грецькому, і за правилом грецьким, і по закону руському. А скільки полонених християн, підвладних наших, приведуть руси сюди, в Греки, то якщо буде це юнак чи дівчина добра, - хай дадуть греки десять золотих і візьмуть їх; якщо ж він, полоняник, є середнього віку, - хай дасть покупець вісім золотих і візьме його; якщо ж буде старий чи дитина, - нехай дасть п'ять золотих. Якщо ж виявляться руси в рабстві у гре-ків, то коли є вони полоняниками, хай викуповують їх руси по десять золотих; якщо ж його, русина, раніш купить гречин і поклянеться про це перед хрестом, то належить йому взяти ту ціну, скільки він і дав за нього. Про Корсунську сторону. Скільки ж є міст у тій частині землі Грецької, хай не мають права на них князі руські. Хай воює князь руський у тих сторонах, - а та сторона не покоряється нам, - і тоді, якщо попросить війська від нас, греків, князь руський, ми дамо йому, скільки йому буде треба, - нехай він воює. І про це: якщо знайдуть руси корабель грецький, викинутий на берег в якому-небудь місці, - хай не завдадуть вони йому шкоди; якщо ж із нього візьме хто що-небудь чи людину з нього забере в рабство, - хай буде той винуватий по закону руському і грецькому. А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра,- хай не чинять їм ніякого зла. І хай не мають руси права зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло острова святого Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь. І про цих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то ми поручаємо князю руському, хай їх не пускає, бо завдають шкоди і його стороні. А якщо скоять злочин який-небудь греки, сущі під владою цесарства нашого, то не майте ви, руси, права карати їх, але за велінням цесарства нашого хай дістане злочинець так, як ото вчинить. А якщо уб'є християнин русина чи русин християнина, - нехай затримають того, хто вчинив убивство, і родичі вбитого хай уб'ють його. Якщо ж утече той, хто вчинив убивство, і зникне, і якщо ж той, що вчинив убивство, є неімущим і втече, - нехай шукають його, доки він не знайдеться, а якщо знайдеться, - хай убитим буде. А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин русина, - хай за цей злочин заплатить він п'ять літр (фунтів) срібла по закону руському; якщо ж він є неімущим, - хай дасть, скільки може, і все те хай продане буде, навіть хай і одежу, в якій він ходить, - і те з нього зняти, а про решту суми нехай поклянеться він по своїй вірі, що не має більше нічого, і тоді хай відпущений буде. Якщо ж зажадає наше цесарство від воїв на тих, що нам противляться, то хай напишуть мужі наші до великого князя вашого і хай пошле нам стільки, скільки ми хочемо; і з цього довідаються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю. Ми ж договір цей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у цесарства нашого і на ній є хрест і імена наші написані, а на другій імена свої написали посли ваші і купці ваші. А виходячи з послом цесарства нашого, хай вони допровадять їх до великого князя руського Ігоря і до людей його, і ті, приймаючи хартію напишуть, хай поклянуться дотримувати вірність тому, про що ми домовились і написали на хартії цій, на якій написані суть імена наші. Ми ж, руси, скільки нас охрестилося, клялися своєю церквою святого Іллі в соборній церкві цесароградській Софії і присягальним чесним хрестом, і хартією цією дотримувати ж усього, що є написано на ній, і не переступити з того анічого; а якщо переступить це хто-небудь із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи нехрещений, - хай немає він від бога помочі, і хай він буде рабом у цей вік і в майбутній, і хай заколений буде своєю зброєю. А нехрещені руси хай покладать щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і іншу зброю і хай клянуться, що все написано на хартії цій, буде додержано Ігорем, і всіма боярами, і всіма людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить це, що написано на хартії цій, - йому належить від зброї своєї померти, і хай буде він проклят богом і Перуном за те, що переступив клятву. А коли схвалить це Ігор, великий князь, хай береже він дружбу цю і весь світ стоїть, у нинішні віки і в майбутні". Послані ж Ігорем посли прийшли до Ігоря з послами грецькими і повідали всі речі цесаря Романа. Ігор тоді призвав послів греьких і сказав: "Кажіть, що вам повелів цесар!" І сказали посли цесареві: "Це послав нас цесар. Радий він є мирові і хоче мир мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги, і нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх". І обіцяв Ігор так учинити. І на другий день призвав Ігор послів своїх і прийшов на пагорбок, де стояв Перун. І поклали руси зброю свою, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки було поган-русів. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами. Ігор тим часом, утвердивши мир з Греками, відпустив послів, обдарувавши хутром, і челяддю, і воском, він відпустив їх. А посли пішли до цесаря свого Романа і повідали всі речі Ігореві і розповіли про дружбу, яку він виявляє до Греків. Ігор же став княжити у Києві, мир маючи з усіма землями. І приспіла осінь, і став він замишляти похід на деревлян, прагнучи добути більшу данину. У рік 6453 (945). Сказала дружина Ігореві: "Отроки Свенельдові вирядилися зброєю і одежою, а ми - голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти побудеш, і ми". І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він собі ще до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у своє місто Київ. Та коли він повертався назад, він роздумував і сказав дружині своїй: "Ідіть ви з даниною додому, а я повернусь і походжу ще". І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною повернувся, жадаючи більшого майна. Коли ж почули деревляни, що він знову іде, порадилися вони з князем своїм Малом і сказали: "Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб'ють його. Так і цей: якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить". І послали вони до нього мужів своїх, кажучи: "Чого ти йдеш знову? Ти забрав уже всю данину". І не послухав їх Ігор, і деревляни, вийшовши насупроти із міста Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і є могила його коло Іскоростеня-міста в Деревлянах і до сьогодні. Ольга ж перебувала у Києві з сином своїм, малим Святославом, і кормилець його тут був Асмуд, і воєвода тут був Свенельд, той самий батько Мстишин (Мстиславів - перекл.). І сказали деревляни: "Оце князя руського ми вбили. Візьмемо жону його Ольгу за князя свого Мала і Святослава візьмемо і зробимо йому, як ото схочем". І послали деревляни ліпших мужів своїх, числом двадцять, у човні до Ольги, і пристали вони під Боричевим узвозом у човні, бо тоді вода текла біля Гори Київської, і на Подолі не сиділи люди, а на Горі. Місто ж Київ було тут, де є нині двір Гордятин і Никифорів, і двір княжий був у місті, де є нині двір Воротиславів і Чюдинів, а перевісище було за містом; поза містом був і двір теремний другий, де є двір доместиків (керівник церковного хору - перекл.), - за святою Богородицею над горою, - саме тут був терем кам'яний. І розповіли Ользі, що деревляни прийшли, і покликала їх Ольга до себе, і мовила їм: "Добрі гості прийшли". І сказали деревляни: "Прийшли, княгине". І мовила їм Ольга: "Говоріть-но, заради чого ви прийшли сюди?" І сказали деревляни: "Послала нас Деревлянська земля, кажучи так: "Мужа твойого ми вбили, бо був муж твій, як той вовк, що обкрадав і грабував. А наші князі добрі є, бо пильно вони подбали про Деревлянську землю. Іди-но за нашого князя, за Мала", бо ім'я йому було Мал, князю деревлянському. Мовила тоді їм Ольга: "Люба мені є річ ваша. Мужа мені свого вже не воскресити, а вас я хочу завтра вшанувати перед людьми своїми. Тож нині ідіть в човен свій і ляжте в човні, величаючись. Завтра я пішлю по вас, а ви скажіть: "Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіть нас у човні". І вознесуть вас у човні". І відпустила вона їх у човен. Ольга тим часом звеліла викопати яму велику й глибоку на дворі теремному, поза містом. І назавтра Ольга, сидячі у теремі, послала по гостей. І прийшли до них кияни, кажучи: "Кличе вас Ольга на честь велику". Вони ж казали: "Не поїдемо ми ні на конях, ні пішки не підемо, а понесіть нас у човні". І сказали кияни: "Прийдеться нам нести. Князь наш убитий, а княгиня наша хоче йти за вашого князя". І понесли їх у човні. Вони ж сиділи, взявшись у боки, величаючись і вигорджуючись, у великих застібках. І принесли їх на двір до Ольги, і, нісши їх, так і вкинули з човном у яму. І, приникнувши до ями, Ольга мовила їм: "Чи добра вам честь?" Вони ж сказали: "Гірша нам смерть, ніж Ігореві". І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх. І пославши Ольга послів до деревлян, сказала: "Якщо ж ви мене щиро просите, то пришліть до мене знатних мужів, хай у великій честі піду я за вашого князя. А то не пустять мене люди київські". Це почувши, деревляни вибрали ліпших мужів, які держать Деревлянську землю, і послали до неї. Коли ж деревляни прийшли, звеліла Ольга приготовути мийню, кажучі їм так: "Помившись, прийдете до мене". Вони, слуги, тоді розпалили мийню, і ввійшли деревляни туди, і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла Ольга запалити її від дверей, і там згоріли всі вони. ...І послала Ольга послів до деревлян, кажучи так: "Се вже йду я до вас. Тож зготуйте медів багато коло міста, де ото вбили ви мужа мойого. Хай поплачу я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму". Вони ж, почувши це, звезли медів вельми багато. А Ольга, взявши трохи дружини і йдучи без нічого, прийшла до гробу його і плакала по мужеві своєму. І повеліла вона людям своїм насипати могилу велику, а як вони насипали, звеліла тризну чинити. Після цього сіли деревляни пити, і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: "Де є друзі наші, що їх ми послали по тебе?" А вона відповіла: "Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого". І як упилися деревляни, звеліла вона отрокам своїм пити за них, а сама відійшла звідти і потім наказала отрокам сікти їх. І посікли їх п'ять тисяч. А Ольга повернулася до Києва і спорядила воїв на рештки їх. ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ СВЯТОСЛАВОВОГО. У рік 6454 (946). Ольга з сином Святославом зібрала воїв, багатьох і хоробрих, і пішла на Деревлянську землю. І вийшли деревляни насупротив. І коли зійшлися обидва війська докупи, кинув списом Святослав на деревлян, а спис полетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд і кормилець Асмуд: "Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем". І перемогли вони деревлян. Деревляни ж побігли й заперлися в містах своїх. А Ольга кинулася з сином своїм на місто Іскоростень, бо вони вбили були мужа її, і стала довкола міста з сином своїм. А деревляни заперлися в місті і кріпко боролися з місцевих стін, бо знали вони, що самі вбили князя і на що довелося б їм здатись. І стояла Ольга літо ціле і не могла вона взяти міста. І намислила вона так: послала послів до міста, кажучи: "Чого ви хочете досидітись? Адже всі ваші міста здалися мені, і згодилися на данину, і обробляють ниви свої і землю свою. А ви хочете з голоду померти, не згоджуючись на данину?" Деревляни ж їй сказали: "Ми раді б згодитись на данину, але ти будеш мстити за мужа свойого". І сказала їм Ольга, мовляв: "Я вже помстилася за мужа свойого, коли прийшли ви до Києва, і вдруге, і втретє тоді, коли чинили тризну мужеві моєму. Тому я вже не буду помсту чинити, а хочу взяти трохи данини і, помирившися з вами, піду назад". Запитали тоді деревляни: "Чого ти хочеш від нас? Ми раді дати і медом, і хутром". Вона ж сказала їм: "Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені від двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас ма-лого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале". Деревляни ж раді були цьому. Зібрали отож вони від двора по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. Ольга тоді ска-зала їм: "Се вже покорилися ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в місто, а я завтра відступлю від міста і піду в місто своє". Деревляни ж раді були цьому, увійшли в місто і розповіли все людям. І обрадувалися люди в місті. Ольга тим часом, роздаючи воям кому ото по голубові, а другим по горобцеві, звеліла їм кожному голубові й горобцеві прив'язати трут, обгортаючи його в маленькі платочки і ниткою прив'язуючи до всіх голубів і горобців. І звеліла Ольга, коли смеркалося, воям своїм пустити голубів і горобців. Голуби і горобці полетіли в гнізда свої, - ті в голубники свої, а горобці під остріхи, - і тоді загорялися голубники, а від них хижі й стодоли. І не було двора, де б не горіло, і не можна було гасити, бо всі двори загорілися. І побігли люди з міста, і повеліла Ольга воям своїм ловити їх. А як узяла вона місто, то спалила його. І старійшин же міста спалила, а інших людей - тих побила, а других віддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину. І наклала вона на них данину тяжку, і дві частини її ішли Києву, а третя - Вишгороду, до Ольги, бо Вишгород був Ольжиним містом. І пішла Ольга по Деревлянській землі з сином своїм і з дружиною своєю, встановлюючи устави та уроки. І донині є становища її і ловища її. І прийшла вона в місто своє Київ із сином своїм Святославом. І, пробувши один рік, у рік 6455 (947), пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по ріці Мсті погости й данину, і по ріці Лузі погости, і данину, і оброки. І ловища її є по всій землі, і знаки її, і місця, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні. І по Дніпру є перевісища її, і по Десні, і є село її Ольжичі й до сьогодні. Установивши порядок, повернулася вона до сина свого в Київ і перебувала тут із ним у любові. У рік 6463 (955). Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Констянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: "Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами". Вона ж, зрозумівши його річ, мовила до цесаря: "Я поганинка єсмь. А якщо хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні - то я не охрещуся". І охрестив її цесар з патріархом Полієвктом. Просвітившись же, радувалася вона і душею і тілом. І поучив її патріарх про віру християнську, і мовив їй: "Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх". І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про дотримання тіла в чистоті. А вона, схиливши голову, стояла, слухаючи поучення, вбирала його, як губка, і, поклонившись патріархові, говорила: "Молитвами твоїми, владико, хай убережена буду я од сіті вражої". І було наречено її в хрещенні ім'ям Олена, як ото й колишню цесарицю, матір великого Костянтина. І благословив її патріарх, і відпустив її. А по охрещенню її цесар і сказав: "Я хочу взяти тебе за жону". Вона тоді мовила: "Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону - ти ж сам знаєш". І сказав цесар: "Перехитрила ти мене єси, Ольго". І дав він їй дари великі - золото, і срібло, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю. Вона ж, збираючись додому, прийшла до патріарха, благословення просячи для роду свого, і сказала йому: "Люди мої - погани і син мій, - хай би уберіг мене Бог від усякого зла". І мовив патріарх: "Чадо вірнеє! Ти в Христа охрестилася єси і в Христа втілилася, і Христос убереже тебе, як ото уберіг Єноха в найдавніші покоління, потім Ноя в ковчезі, Авраама од Авімелеха, Лота від содомлян, Мойсея від фараона, Давида од Саула, трьох отроків од смерті в печі, Даниїла од звірів, - так і тебе він ізбавить од ворога і сітей його". І благословив її патріарх, і пішла вона з миром у землю свою, і прибула до Києва. Це ж усе сталося так, як при Соломонові: прийшла цариця ефіопська, хотячи послухати мудрість Соломонову, і велику мудрість побачила, і свідчення її. Отак і ця блаженна Ольга шукала істинної мудрості божої. Але та, цариця ефіопська, - людської, а ця - божої. "Бо ті, що шукають премудростті, - знайдуть її". "Премудрість на розпуттях волає, і на дорогах сміливо голос підносить, і на краях стін із заборолами проповідує, і в воротах місцевих відважно говорить: "Скільки ж літ ви, невігласи, будете триматися неправди?" А ця блаженна Ольга з малих літ шукала мудрості, яка є ліпше від усього на світі цьому, і знайшла вона перло багатоцінне, що ним є Христос. Сказав бо Соломон: "Бажання благовірних насолоджує душу їх", і "прихили серце своє до розуму", бо "тих, що люблять мене, премудрість, - я люблю, і ті, що шукають мене, - знайдуть мене". Бо господь сказав: "Того, хто приходить до мене, - я не вижену геть". Ця ж Ольга прибула до Києва, як ото ми сказали, і прислав до неї цесар грецький послів, мовлячи: "Багато чим я одарив тебе, і ти говорила мені: "Коли я повернуся в Русь, то великі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч". Ольга ж, відповідаючи цесареві, сказала послам: "Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні (права протока Дніпра - перекл.), як і я в Суду, - то тоді я тобі дам". І відпустила вона послів, це сказавши. Жила ж Ольга разом із сином своїм Святославом, і повчала його мати охреститися, та не зважав він на це, ні до вух не брав. А якщо хто хотів своєю волею охреститися - Святослав і його дружина не боронили, але глумилися з того. "Адже для невіруючих віра християнська юродство єсть"; "не знали бо її, ані розуміли ті, які ходять у тьмі, і не відали вони слави господньої", "бо одебеліли серця їх, і ушима ж важко вони слухали, а очима не хотіли бачити". Сказав би Соломон: "Діла нечестивих далекі від розуму", "хоча я, премудрість, кликала вас, та ви мене не послухали, і простерла я слова мої, а ви мене не розуміли, і одкидали ви мої поради, а моїх же докорів не слухали", "ї ненавиділи бо ви премудрість і страху господнього не прийняли, не хотіли ви слухати порад моїх і зневажали мої викриття". Отак і Ольга часто Святославові говорила: "Я, сину, бога пізнала і радуюся, якщо й ти пізнаєш бога, то радуватися станеш". Але він не слухав цього, кажучи: "Як я інший закон прийму? Адже дружина моя з цього сміятися почне!" Вона тоді сказала йому: "Якщо ти охрестишся, - всі це саме вчинять". Та він не послухав матері і дотримувався поганських звичаїв, не відаючи, що коли хто матері не слухає, - у біду впадає. Як ото сказано: "Якщо хто отця чи матері не слухає, смертю хай умре". Цей же Святослав після цього гнівався на матір, бо Соломон сказав: "Той, хто повчає злих, - наживе собі безчестя; викриваючи нечестивого, він опорочить себе, бо викриття нечестивих - це стражданя їм, обличителям; не викривай злих, щоб не зненавиділи вони тебе". Та, проте, любила Ольга сина свого Святослава, мовлячи: "Нехай буде воля божа. Якщо бог захоче помилувати рід мій і землю Руську, хай покладе їм на серце звернутися до бога, як ото і мені бог дарував". І, це сказавши, молилася вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його. У рік 6472 (964). Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус (гепард - перекл.), багато він воєн чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м'яса не варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель своїх послів, кажучи: "Хочу на вас іти". І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів і сказав їм: "Кому ви данину даєте?" Вони ж відповіли: "Хозарам. По шелягу від рала даєм". У рік 6473 (965). Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж про це, хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом Іосифом. І зступилися війська битися, і сталася битва межи ними, і одолів Святослав хозар і місто їхнє столицю Ітіль, і місто Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва. У рік 6474 (966). Переміг Сятослав вятичів і данину на них наклав. У рік 6475 (967). Рушив Святослав на Дунай на Болгар і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят міст по Дунаю, і сів, князюючи тут, у місті Переяславці, беручи данину з греків. У рік 6476 (968). Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був тоді у Переяславці, і заперлася тоді Ольга з онуками своїми - Ярополком, і Олегом, і Володимиром - у місті Києві. І обступили печеніги місто силою великою, - нечисленна безліч стояла їх коло міста, - і не можна було вийти із міста, ні вісті послати, і знемагали люди від голоду й безводдя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти у Київ ані одному із них, ні із міста не вийти кому до них. І затужили люди в місті, і сказали: "Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти і переказати: "Якщо ви не приступите завтра під місто, - ми здамося печенігам". І сказав один хлопець: "Я можу перейти". Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: "Коли можеш якось іти - іди". Він тоді вийшов із міста з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: "Чи хто бачив мого коня?", - бо він умів по-печенізькому і вони вважали його за одного з своїх. А як приблизився він до ріки, то, скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили це печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити. А ті побачивши це з тої сторони Дніпра і прибувши в човні на зустріч йому, взяли його у човен і привезли його до дружини. І сказав він їм: "Якщо не підступите завтра рано під місто, - здадуться люди печенігам". Мовив тоді воєвода їхній, на ім'я Претич: "Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на цю сторону. Якщо ж цього не зробимо, - погубить нас Святослав". І як настав ранок, сіли вони у човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в місті зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь Святослав прийшов, і побігли від міста хто куди. І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький Куря побачив це, повернувся один до воєводи Претича і запитав: "Хто це прийшов?" І сказав йому воєвода: "Люди тої сторони". І спитав князь печенізький: "А ти чи не князь єси?" Він же сказав: "Я - муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв нечисленна безліч", - а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: "Будь мені другом". Він тоді сказав: "Нехай буде так". І подали вони руку один одному. І дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І послали кияни гінця до Святослава, говорячи: "Ти, княже, чужої шукаєш землі і дбаєш про неї, а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоіх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, - то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль вітчизни своєї і матері, що стала старою, і дітей своїх?" Це почувши, Святослав швидко сів на коня з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і журився тим, що сталося від печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно. У рік 6477 (969). Сказав Святослав матері своїй і боярам своїм: "Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків - паволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів - срібло й коні, із Русі ж - хутро, і віск, і мед, і челядь". І мовила йому мати: "Чи не бачиш ти, що я недужа? Куди ти хочеш іти від мене?" - бо вона розболілася була. Сказала ж вона йому: "Погребши мене - іди куди хочеш". І по трьох днях померла Ольга. І плакав за нею син її, і люди всі плачем великим, і, понісши, погребли її на уготованому місці. І заповіла була Ольга не творити тризни над собою, бо мала вона пресвітера, і той похоронив блаженну Ольгу. Ця Ольга була передвісницею християнській землі, яко вранішня зоря перед сонцем і яко зірниця перед світом. Бо сіяла, як місяць уночі. Так ця між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони залякані гріхом, не омиті святим хрещенням, а ця омилася святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос. Речім же до неї: "Радуйтеся, руськеє пізнання Бога! Стали ми по-чатком примирення з ним". Вона бо першою увійшла в царство небеснеє із Русі, і її восхваляють руськії сини яко зачинательку, бо й по смерті молилась вона богові за Русь. "Праведних же душі не вмирають". Як ото сказав Соломон: "Коли хвалять праведника, - веселяться люди", "безсмертною бо є пам'ять його", коли признається він богом і людьми. Її теж усі люди прославляють, бачачи, що лежить вона нетлінною многії літа. Сказав бо пророк Ілій про слова Господа: "Тих, що прославляють мене, - я прославлю". Про таких же і Давид говорив: "У пам'яті вічній буде праведник, він поговору злого не убоїться. Готове серце його уповати на господа, утвердилося серце його і не здригнеться". Соломон же сказав: "Праведники вовіки живуть, і від Господа нагорода їм є, і дбання від Всевишнього. Тому дістануть вони царство краси і вінець доброти від руки господньої, бо десницею захистить він їх і рукою покриє їх". Захистив бо він силою своєю блаженну Ольгу від ворога і супостата диявола. У рік 6478 (970). Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Деревлянах. У цей час прийшли люди новгородські, просячи князя собі: "Якщо не підете ви до нас, то ми знайдемо князя собі". І сказав їм Святослав: "Аби хто до вас пішов!" І відмовився йти до них і Ярополк, і Олег. І сказав Добриня: "Просіть Володимира", - бо Володимир був від Малуші, улюблениці Ольжиної; Малуша ж була сестра Добринина, а батьком їм обом був Малко Любчанин, отож Добриня був вуєм Володимирові. І сказали новгородці Святославу: "Дай нам Володимира". І взяли новгородці Володимира собі, і пішов Володимир з Добринею, вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав - до Переяславця. У рік 6479 (971). Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в місті. І вийшли болгари на січу проти Святослава, і була січа велика, і одолівали болгари. І сказав Святослав воям своїм: "Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття і дружино!" А під вечір подолав Святослав болгар і взяв місто списом, кажучи: "Се город мій!" І послав він до Греків послів, мовлячи: "Хочу на вас іти і взяти город ваш, як і сей". І сказали греки: "Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину собі і на дружину свою. Але скажіть нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїв". А це говорили греки, обманюючи русів: греки бо є хитромудрі й до сьогодні. І сказав їм Святослав: "Єсть нас двадцять тисяч", - і додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини. І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти русі. І коли побачили це руси, то убоялися вельми кількості воїв. І мовив Святослав: "Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо побіжимо ми, - то сором нам. То ж не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду. Яко моя голова ляже, - тоді самі подумайте про себе". І сказали вої: "Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо". І приготувалися до бою руси і греки супроти них. І зітнулися обидва війська, і обступили греки русів, і була січа велика, і подолав Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до міста Цесарограда, і інші міста розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня. І скликав цесар грецький Іоан у палату бояр своїх, і сказав їм: "Що вдіємо? Адже ми не можемо стати супроти нього". І сказали бояри: "Пошли йому дари. Вивіримо його, чи падкий він є до золота чи паволоків?" І послали вони до нього золото, і паволоки, і мужа мудрого, і сказали йому: "Стеж за поглядом його, і лицем його, і мислями його". Він же, муж цесарів, узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: "Введіть їх сюди". І прийшли вони, і поклонилися йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: "Сховайте". І отроки Святославові, узявши, все сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря. І скликав цесар бояр, і сказали тоді послані: "Коли прийшли ми до нього, і піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати їх". І мовив один боярин: "Вивір його ще один раз. Пошли ще йому зброю". Вони ж послухали того і послали йому меч та іншу зброю. І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним, і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: "Лютий буде сей муж, бо майном нехтує, а зброю бере. Згоджуйся на данину". І послав цесар послів до Святослава, кажучи так: "Не ходи до міста, а візьми данину, навіть яку ти хочеш", - бо він замалим не дійшов до Цесарограда. І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи:"Рід його візьме". Узяв він також і дари великі і повернувся в Переяславець зі славою великою. Побачивши ж, що мало дружини у нього, він сказав собі: "Іще, обманувши як-небудь, поб'ють вони дружину мою і мене", - бо багато загинуло в бою. І сказав він: "Піду я в Русь і приведу більше дружини". І послав він послів до цесаря в місто Дерестер, - бо тут був цесар, - кажучи так: "Хочу я мати з тобою мир твердий і дружбу". І, це почувши, цесар зрадів і послав йому дари, більші від перших. Святослав же прийняв дари і став радиться з дружиною своєю, говорячи так: "Якщо ми не вчинимо миру з цесарем, а довідається цесар, що нас мало є, то прийшовши, обступлять вони нас у місті. А Руська земля далеко є і печеніги з нами вороги, - то хто нам поможе? Учинимо ж мир із цесарем, бо він же згодився нам на данину, - цього хай буде досить нам. Якщо ж він стане не давати данини - то знову, зібравши воїв більше, ніж спершу, прийдемо із Русі до Цесарограда". І до вподоби була річ ця дружині, і послали вони ліпших мужів до цесаря. І прийшли ті в Дерестер, і сказали про них цесареві. І цесар на другий день покликав їх, і мовив цесар: "Хай говорять посли руські". Вони ж сказали: "Так говорить князь наш: "Хочу я мати справжню дружбу з цесарем грецьким на всі прийдешні часи". Цесар же, рад бувши, повелів писцю писати на хартію всі речі Святославові. І стали говорити посли всі речі, - і став писець писати, - мовлячи так: "Згідно з другою угодою, що відбулася при Святославі, великому князеві руському, і при Свенельді, писано при Феофілові-синкелі до Іоанна, прозваного Цімісхієм, цесаря грецького, в Дерестері, місяця липня, індикта 14, у рік 6479. Я, Святослав, великий князь руський, як клявся, так і утверджую цим договором присягу свою, що хочу разом із русами, які піді мною, боярами та іншими людьми, мати мир і справжню дружбу з кожним - і їз великим цесарем грецьким, і з Василієм, і з Костянтином, і з іншими богонатхненими цесарями, і з усіма людьми вашими до кінця віку. Ніколи ж я не буду замишляти на землю вашу, ні збирати людей проти неї, ні приводити інший народ на землю вашу і скільки є країв під владою грецькою, ні на волость Корсунську і на міста її, скільки їх є, ні на землю Болгарську. А якщо хто-небудь замислить на землю вашу, то я буду противником йому і буду битися з ним. "...Як і клявся я цесарям грецьким, а зі мною бояри і Русь уся, будемо ми додержуватися попереднього договору. Якщо ж ми не додержимося чого із сього із сказаного раніш, то я і всі, хто зі мною і піді мною, хай будемо прокляті богом, у якого віруємо, - в Перуна, і в Волоса, бога скота, - хай будемо ми золоті, як ото золото се, і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ви своїми печатями запечатали". Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до Дніпрових порогів. І сказав йому воєвода його Свенельд: "Обійди, княже, їх на конях, бо стоять печеніги в порогах". Однак не послухав він його і рушив у човнах. Тим часом послали переяславці до печенігів гінців, кажучи: "Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчислений, а з малою дружиною". Почувши ж печеніги це, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було перейти порогів, і став він зимувати в Білобережжі. І не було у них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні була голова коняча. І зимував тут Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги. У рік 6480 (972). Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чащу, - окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім. У рік 6481 (973). Почав княжити в Києві Ярополк. У рік 6483 (975). Коли Свенельдич на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: "Хто се є?" І сказали йому: "Свенельдич". І напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом. Завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: "Піди на брата свого, і візьмеш ти волость його один". У рік 6485 (977). Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зітнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в місто, що зветься Вручий. І був міст через рів до брами міської, і люди, давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, і подавили тут і коней, і людей. І ввійшовши Ярополк у місто Олега, узяв волость його і послав шукати брата свого. І, шукаючи, його не знайшли, то сказав один деревлянин: "Я бачив учора, як спихнули його з моста". І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на килимі. І прийшов Ярополк до нього, і плакав, і сказав Свенельду: "Дивись, адже ти сього хотів". І погребли Олега на високому місці коло міста Вручого, і є могила його коло Вручого й до сьогодні. І взяв волость його Ярополк. А в Ярополка була жінка грекиня, - раніше ж вона була черницею, та привів був її отець його Святослав і віддав її за Ярополка, бо гарна вона була з лиця. Коли ж почув це Володимир у Новгороді, що Ярополк убив Олега, то убоявшись, утік він за море. А Ярополк посадив посадників своїх у Новгороді і володів один у Русі. У рік 6488 (980). Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посланникам Ярополковим: "Ідіть до брата мойого і скажіть йому: "Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися". І сів він у Новгороді, і послав отроків до Рогволода, князя полоцького, мовлячи: "Хочу взяти дочку твою за жону". Він тоді запитав дочку свою: "Чи хочеш ти за Володимира?" "Не хочу я роззути Володимира, а Ярополка хочу". Рогволод же прийшов був із замор'я і мав волость свою у Полоцьку. А Тур сів у Турові; од нього ж і туровці прозвалися. І прийшли отроки Володимирові, і повідали йому всю річ Рогніді, дочки Рогволода, князя полоцького. Володимир тоді зібрав воїв багато - варягів, і словен, і чуді, і кривичів - і пішов на Рогволода. У цей же час хотіли вести Рогнідь за Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і синів його двох, а дочку його Рогнідь узяв за жону і пішов на Ярополка. І прийшов Володимир до Києва з воями многими. І не зміг Ярополк стати супроти Володимира, і заперся Ярополк з людьми своїми і воєводою Блудом. І стояв Володимир, окопавшись, на Дорогожичі, - між Дорогожичами і Капичем, - і є рів той і до сьогодні. Володимир тим часов послав до Блуда, воєводи Ярополкового, послів, обманливо мовлячи: "Посприяй мені! Якщо уб'ю я брата свого - буду мати тебе за отця свого і велику шану дістанеш ти од мене. Не я бо почав братів убивати, а він. Я ж того убоявся і прийшов на нього". І сказав Блуд до посланих Володимиром: "Я буду з тобою в приязні". О, зла облудо людська! Як ото Давид говорить: "Той, що їсть хліб мій, підняв на мене облуду". Так і цей лукавив проти князя свого обманом. І ще говорив Давид: "Язиками своїми вони лестили. Осуди їх боже, хай відпадуть вони од замислів своїх; за безліч нечестя їх відринь їх, бо прогнівали вони тебе, господи". І ще сказав той Давид: "Мужі криваві і лукаві не проживуть і половини днів своїх". Це є зла порада, коли підбивають на кровопролиття. То є безумнії люди, які, діставши од князя чи од господина свого шану і дари, замишляють іще погубити голову князя свого. Гіршими такі є від бісів. Отак і Блуд зрадив князя свого, діставши від нього почесті великі. Цей і був винен за ту кров. Бо цей Блуд, запершись із Ярополком у Києві, часто слав до Володимира послів, кажучи йому йти на приступ до міста з боєм, а сам замишляв убити Ярополка. Та через киян не можна було вбити його. Блуд, отож, не змігши, як би його погубити, замислив учинити це обманом, кажучи йому не виходити на битву з міста. І мовив при цім Блуд Ярополкові: "Кияни посилають до Володимира, говорячи: "Іди на приступ до міста з боєм. Ми видамо, - мовляв, - тобі Ярополка". - Утікай із міста". І послухав його Ярополк, і побіг із міста, і прийшовши, заперся в місті Родні на усті Росі. А Володимир увійшов у Київ. І обложили вої Володимирові Ярополка в Родні, і був голод великий у ньому, і є примовка і до сьогодні: "Біда, як у Родні". І сказав Блуд Ярополкові: "Чи бачиш ти скільки воїв у брата твойого? Нам їх не перебороти. Тому мирися ти з братом своїм", - обманюючи його, це говорив він. І мовив Ярополк: "Нехай буде так". І послав Блуд до Володимира посла, кажучи: "Збувся, мовляв, - намір твій. Я приведу, мовляв, - Ярополка до тебе, а ти приготуй людей вбити його". Володимир же, це почувши і увійшовши у двір теремний отчий, що про нього ми раніш сказали, сів тут із воями і з дружиною своєю. І сказав Блуд Ярополкові: "Піди до брата свойого і скажи йому: "Що ти не даси - те я візьму". Пішов тоді Ярополк, і сказав йому боярин його Варяжко: "Не ходи, княже. Уб'ють тебе. Утікай в Печеніги і ти приведеш воїв". І не послухав він його, і прибув Ярополк до Володимира. І коли входив він у двері, підняли його два варяги двома мечами під груди, і Блуд зачинив двері і не дав услід за ним увійти своїм. І так убитий був Ярополк. Варяжко ж, побачивши, що вбито Ярополка, утік із двору в Печеніги і багато воював проти Володимира. І той ледве прихилив його до себе, поклявшись йому. Володимир же став жити з жінкою брата, грекинею, а була вона вагітна. Від неї він і родив Святополка. А від гріховного кореня - лихий плід буває. Тому, що була раніш його мати черницею, а, по-друге, оскільки Володимир жив із нею, не одружившись, то був він плодом перелюбства. Тим-то отець його не любив, бо був він від двох батьків: від Ярополка і від Володимира. Після цього сказали варяги Володимиру: "Се город наш, бо ми здобули його. Тому хочемо ми взяти окуп із них по дві гривні з чоловіка". І мовив їм Володимир: "Пождіть з місяць, поки вам куни зберуть". І ждали вони місяць, і не дав він їм окупу, і сказали варяги: "Обдурив ти єси нас. Так що покажи нам путь у Греки". І він сказав їм: "Ідіть". І вибрав він із них мужів добрих, і тямущих, і хоробрих, і роздав їм міста. А інші пішли до Цесарограда. І послав він поперед них послів, кажучи так цесареві грецькому Василію: "Ідуть осе до тебе варяги. Не держи їх у столиці, бо того вони натворять тобі в місті, що й тут, але розішли їх нарізно і сюди не пускай ні одного". І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев'яного, - а голова його була срібна, а вус - золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокошу. І приносили їм люди жертви, називаючи богами, і призводили синів своїх і жертвували їх цим бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руська і пагорб той. Але преблагий бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині є церква святого Василія Великого, як ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось. Володимир же посадив Добриню, вуя свого, у Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумира Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські яко богу. Був же Володимир переможений похіттю до жінок, і були йому приведено шість жон: Рогнідь, що посадив він на річці Либеді, де ото є нині сільце Передславине, і від неї родив чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, - і двох дочок: Передславу та Премиславу; від грекині він родив Святополка, від чехині Аллогії - Вишеслава, а від другої чехині Малфріди - Святослава і Станіслава; від болгарині - Бориса і Гліба. І наложниць було у нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті - Берестові, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим. І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем загинув. Цей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов вічне спасіння. "Велик бо господь, і велика сила його, і розумові його нема числа". Бо злом є жіноча принада. Як ото сказав Соломон, покаявшись, про жінок: "Не слухай злої жони, бо мед капле із уст її, жони-любодійки; годину тільки насолоджує вона гортань твою, а потім знайдеш це гіркішим від жовчі; ті, що туляться до неї, підуть із смертю в пекло; по шляху бо життя не ходить вона, блудна бо стезя її і нерозважна". Це так сказав Соломон про перелюбниць. А про добрих жінок він сказав: "Дорожча вона від каменя дорогоцінного, радується нею муж її, бо робить вона мужеві своєму добрим все життя. Добувши вовну і льон, зробить вона потрібне руками своїми. Будучи мов корабель, вона чинить торг, здалеку збирає собі багатство; і встає вона ще вночі, і дає їжу в домі і діло рабиням. Побачивши ниву - купує її, плодами рук своїх вона засадить ниву. Перепоясавши міцно стегна свої, укріпить вона рамена свої на діло; і відчуває вона, що робити - добре, і не гасне світильник її всю ніч. Руки свої простирає вона на корисне, а лікті свої підставляє під веретено. Руки свої вона розтуляє убогим, а плід подасть жебракам. Не клопочиться про дім свій муж її, коли де-небудь він буде. Подвійну одіж зробить вона мужу своєму, а собі черлене і багряне одіння...". "...Примітним буває у воротах муж її, якщо коли сяде він на зібранні зі старійшинами і з жителями землі. Вона зробить покривала і віддасть їх на продаж. Уста ж свої одкриває вона розсудливо і до речі мовить язиком своїм. У силу і в красу вона убралась. Милості її піднесли, діти її збагатіли, і муж її похвалить її. Блaгословенною ж є жона розумна, бо хвалить вона страх господній. Дайте їй од плоду рук її, нехай хвалять у воротах мужа її". У рік 6489 (981). Пішов Володимир до Ляхів і зайняв міста їх - Перемишль, Червен та інші міста, які є й до сьогодні під Руссю. Цього ж року і вятичів він переміг, і наклав на них данину від плуга, як і отець його брав. У рік 6490 (982). Піднялися оружно вятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге. У рік 6489 (981). Пішов Володимир на ятв'ягів і взяв землю їх. І повернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: "Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, - того заріжемо богам". А був варяг один Турин, - двір його був там, де нині церква святої Богородиці (Десятинна), що її звів Володимир, - і варяг той прийшов був із Греків і потай дотримувався віри християнської. І був у нього син Іван, гарний з лиця і душею, і на нього упав жереб по заздрості диявола, бо не терпів його диявол, який має владу над усіма; цей був йому наче терен у серці, і прагнув погубити його окаянний, і підбурив людей. І сказали, прийшовши, послані до нього, варяга: "Упав жереб на сина твойого, що зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам". І сказав варяг: "Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, не п'ють, не говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А бог один є, той, що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А ці боги що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свого бісам". Вони тоді, пішовши, повідали це людям. А ті, взявши зброю, пішли на нього і рознесли двір довкола нього. Він же стояв на сінях із сином своїм, і вони сказали йому: "Дай сина свойого, ми оддамо його богам". А він відповів: "Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного з-між себе бога і візьмуть сина мойого. А ви чого приносите їм жертви?" І зняли вони крик, і підрубали сіни під ними, а тоді повбивали їх. І ніхто не знає, де їх положили, бо люди були тоді невігласами і поганами. А диявол радувався цьому, не знаючи, що скоро буде погибель йому. Отак бо й раніше старався він погубити рід християнський, але проганяли його хрестом чесним в інших землях. "Тут же, - думав собі окаянний, - тут, мовляв, є мені житво, бо тут не вчили апостоли, ні пророки не прорекли". Не відав він, що пророк Осія сказав про слова господа: "І наречу не моїх людей людьми моїми". А про апостолів Давид сказав: "По всій Землі розійшлися провіщання їх, і до кінця Всесвіту глаголи їх". Бо якщо апостоли і не були тут самі, то учення їх, яко труби, звучать по всім світі в церквах. Їх бо ученням перемогаємо ми врага-диявола, топчучи його ногами, як ото потоптали його ці два побожники, діставши вінець небесний з святими мучениками і з праведниками. У рік 6492 (984). Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І зустрів він радимичів на ріці Піщані, й переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому і дражнять руси радимичів, кажучи: "Піщанці від вовчого хвоста втікають". Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять вози й до сьогодні. У рік 6493 (985). Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуєм своїм, у човнах, а торків берегом Волги привіз на конях, і так переміг болгар. І сказав Добриня Володимирові: "Оглядав я колодників, і всі вони є в чоботях. Цим данини нам не платити, підемо шукати тих, що в постолах". І вчинив мир Володимир з болгарами і поклялися вони межи собою, і сказали болгари: "Тоді хай не буде миру між нами, коли камінь стане плавати, а хміль - тонути". І повернувся Володимир до Києва. У рік 6494 (986). Прийшли болгари віри магометанської, говорячи: "Ти, князь єси мудрий і тямущий, а не знаєш закону. Увіруй-но в закон наш і поклонися Магомету". Володимир запитав: "Яка є віра ваша?" І вони сказали: "Ми віруємо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрізання, а свинини не їсти, і вина не пити, а по смерті з жінками чинити похіть блудну. Дасть Магомет кожному по сімдесят жінок красивих, і ви-бере одну красиву, і складе красу всіх на неї одну, і та буде йому за жону. Тут же, сказав він, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на цьому світі хто буде убогим, то таким буде й там. Якщо ж багатим він є тут, то таким буде й там ". І багато іншої облуди вони говорили, що про неї й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав їх, бо сам любив жінок і багатоблудство, і вислухав це все з насолодою. Але це було йому не до вподоби: обрізання, і про їду свинячого м'яса, а про пиття - особливо. Він сказав: "Русі веселість - пиття, ми не можемо без цього бути". А потім прийшли німці з Риму, говорячи: "Прийшли ми, послані папою". І сказали вони йому: "Мовив тобі папа: "Земля твоя така, як земля наша, а віра ваша не така, як віра наша. Віра бо наша - світло. Ми поклоняємося богові, який сотворив небо, і землю, і зорі, і місяць, і всяке дихання, а боги ваші - дерево суть". Володимир тоді запитав: "Яка є заповідь ваша?" І вони сказали: "Постити по змозі. "Якщо хто п'є чи їсть - усе во славу божу", - мовив учитель наш апостол Павло". Володимир же сказав німцям: "Ідіть собі, бо предки наші цього не прийняли". Коли почули це жиди хазарські, то прийшли вони, кажучи: "Чували ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе кожен віри своєї. Християни ж вірують у того, що ми його розп'яли, а ми віруємо в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова". І запитав Володимир: "Який є закон ваш?" Вони ж сказали: "Обрізатися й свинини не їсти, ні заячини, суботи дотримувати". Він тоді запитав: "То де є земля ваша?" І вони сказали: "В Єрусалимі". Він же спитав: "А чи є вона там нині?" І вони сказали: "Розгнівався бог на предків наших, і розточив нас по землях за гріхи наші, і віддана була земля наша християнам". Володимир же тоді мовив: "То як ви інших учите, коли ви самі відкинуті богом? Якби бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?" А потім до Володимира прислали філософа Кирила, говорячи так: "Чували ми, що приходили болгари, повчаючи тебе прийняти віру свою. Але їхня віра оскверняє небо і землю, бо вони прокляті суть більше від всіх людей, уподобившись Содому і Гоморрі, на яких ото бог напустив каміння розжарене, і потопив їх, коли бог прийде судити на землю і погубити всіх, що чинять беззаконня і скверну діють. Ці ж підмивають зади свої, облившись водою, і в рот її вливають, і по бороді мажуть нею, згадуючи Магомета. Так же й жінки їхні чинять таку саму скверну та інше, ще гірше: чоловічі викиди від злягання вони поїдають". Коли почув це Володимир, він плюнув на землю, сказавши: "Нечисте це діло". Сказав тоді філософ: "Чували ми й це, що приходили з Риму німці учити вас віри своєї. Їхня ж віра мало від нашої різниться, хоча вони служать на опрісноках, сиріч облатках, але їм бог не заповів, а повелів на хлібі служити. Він поучив апостолів, узявши хліб і сказавши: "Це є тіло моє, яке ламаю за вас". Так само і чашу узявши, він сказав: " Це є кров моя нового заповіту". Ці ж цього не роблять, і не дотримали вони правил віри". Сказав тоді Володимир: "Прийшли до мене жиди, мовлячи: "Німці і греки вірують у того, що його ми розп'яли". Філософ тоді на це сказав: "Воістину ми в того віруємо. Їхні бо пророки передрекли, що родиться бог, а інші - що його розіпнуть і погребуть, і що він на третій день воскресне і зійде на небеса. Вони ж тих пророків повбивали, а інших нищили. Коли ж збулося пророцтво їх - зійшов він на землю і, розп'яття прийнявши, воскрес і на небеса вознісся, - то цих же покаяння чекав він сорок і шість літ, і не покаялися вони. І послав він на них римлян, вони міста їхні розбили, а самих розточили по землях, і пробувають вони в рабстві по різних краях". Спитав тоді Володимир: "Для чого зійшов бог на землю і страждання таке прийняв?" І, відповідаючи, сказав філософ: "Якщо хочеш ти, княже послухати, то я скажу тобі з початку, для чого зійшов бог на землю". Володимир на це мовив: "Я послухати рад". І став філософ говорити так: "З самого початку, в перший день, сотворив бог небо і землю. У другий день сотворив він твердь небесну, що є посеред води. Цього ж дня розділилися води: половина їх зійшла на твердь, а половина їх - під твердь. У третій день сотворив він море, ріки джерела і сімена. У четвертий день - сонце, і місяць, і зорі, і прикрасив бог ними небо. Коли ж побачив це перший із ангелів, старійшина чину ангельського, намислив він собі, сказавши: "Зійду я на Землю і візьму землю, і поставлю престол свій на оболоках північних, і буду подібен богу". І тут бог одразу звергнув його, чин десятий, з небес, а вслід за ним упали й ті, що були під ним. Було ж ім'я ворогу тому Сатанаїл, і на його місце поставив бог старійшину Михаїла. Сатана ж обманувшись у помислі своїм і відпавши від первісної слави, назвався противником богу. А потім, у п'ятий день, сотворив бог китів, і гадів, і риб, і птиць пернатих, і звірів, і скотів, і гадів земних. У шостий же день сотворив бог людину. У сьомий день, який є суботою, опочив бог від трудів своїх. І насадив бог рай на сході в Едемі, і ввів бог сюди чоловіка, якого він сотворив, і заповів йому їсти з усякого дерева, а з одного дерева не їсти, - яке є для пізнання зла і добра. І пробував Адам у раю, і бачив бога, і славив його; коли ангели славили бога - і він з ними. І наслав бог на Адама сон, і заснув Адам, і взявши бог одне ребро в Адама, сотворив йому жону і привів її до Адама. І сказав Адам: "Це - кість від кості моєї і плоть від плоті моєї. Вона буде зватися жоною". І дав Адам імена всім скотам, і птицям, і звірям, і гадам, і самим ангелам нарік імена. І підкорив бог Адамові звірів і скотів, і володів він ними усіма, і вони слухали його. Диявол же, побачивши, яку почесть воздав бог людині, позаздрив їй, обернувся в змія, і прийшов до Єви, і сказав їй: "Чому не їсте ви із дерева, що є посеред раю?" І мовила жона до змія: "Сказав бог: "Не їжте, а то помрете смертю". І сказав змій до жони: "Смертю не помрете, але відає бог, що в той же день, коли ви з'їсте з нього, відкриються очі ваші, і будете ви, яко бог, що розуміє добро і зло". І побачила жона, що добре дерево це для їжі. І взявши плід, з'їла жона, і дала мужеві своєму, і їли вони обоє. І відкрилися очі їм, і зрозуміли обоє, що вони є голими, і зшили з листя смоковного оперізання. І сказав бог Адамові: "Проклята земля за діла твої, у сумі будеш ти їсти усі дні життя твойого". І сказав господь бог: "Коли як-небудь прострете ви обоє руки і візьмете із дерева життя - то житимете вічно". І вигнав господь бог Адама з раю, і сів він навпроти раю, плачучи і обробляючи землю, і порадувався сатана з прокляття землі. Це було наше перше падіння і гірка розплата - одпадіння від ангельського життя"... І родив Адам Каїна і Авеля, і був Каїн ратаєм, а Авель пастухом. І приніс Каїн від плодів земних дари богові, і не прийняв бог дарів його. Авель же приніс від ягнят первістка, і прийняв бог дари Авелеві. Сатана тоді ввійшов у Каїна і підбурював Каїна на вбивство Авеля. І сказав Каїн Авелеві: "Вийдемо на поле". І коли вони вийшли, став Каїн на Авеля і хотів вбити його, і не вмів він убити його. І сказав йому сатана: "Візьми камінь і вдар його". І вбив він Авеля, і сказав бог Каїнові: "Де є брат твій?" Він же одказав: "Хіба я сторож є братові моєму?" І прорік бог: "Кров брата твойого волає до мене. Будеш ти стогнати і трепетати до кінця живоття свойого". Адам же і Єва плакали, а диявол радувався, сказавши: "Йому бог почесть воздав, а я зробив так, що одпав він од бога, і ось нині призвів його до плачу". І плакали вони обоє за Авелем тридцять літ, і не згнило тіло його, і не вміли вони погребти його. І за велінням божим прилетіло двоє пташенят. Одно з них померло, а друге викопало ямку, поклало померлого і погребло. Побачивши ж се, Адам і Єва викопали удвох яму, і положили Авеля, і погребли його з плачем. А коли Адамові було двісті і тридцять літ, родив він сина Сифа і двох дочок. І взяв одну Каїн, а другу Сиф, і від цього розплодилися люди на землі. І не пізнали вони того, який сотворив їх, сповнилися блуду, і всякої нечистоти, і вбивства, і заздрості, і жили по-скотському люди. І один Ной був праведний у роду цьому, і родив він три сини - Сима, Хама та Яфета. І сказав бог: "Не буде перебувати дух мій серед людей". І сказав він ще: "Погублю людину, що її сотворив я. Погублю всіх, від людини до скотини". І сказав бог Ноєві: "Зроби ковчег, у довжину триста ліктів, а в ширину - п'ятдесят, а заввишки - тридцять ліктів",- бо в Єгипті ліктем сажень зовуть. Робив же він ковчег сто літ, і коли Ной говорив, що буде потоп, насміхалися з нього люди. А коли зробив він ковчег, сказав господь бог Ноєві: "Увійди ти, і жона твоя, і сини твої, і невістки твої, і введи їх до себе - по парі від усякого скоту, і птиць, і гадів". І ввів Ной усіх, як ото наказав йому бог. І навів бог потоп на землю, і втопилася усяка плоть, а ковчег плавав на воді. Коли ж вода спала, вийшов Ной, і сини його, і жона його, і від цих населилася земля. І було людей багато, і всі одномовні, і сказали вони один одному: "Зведемо башту до небес". І почали вони зводити, і старійшиною їм був Неврод. І сказав бог: "Намножилося людей і помисли їх суєтні". І зійшов бог на Землю і розрізнив народи на сімдесят і на дві мови. Адамову ж мову не було забрано в Євера, бо той один не прилучався до безумства їх, мовивши так: "Якби сказав бог людям башту на небо робити, то повелів би сам бог словом своїм, як ото сотворив він небеса, і землю, і море, і все видиме і невидиме". Через те його мова не перемінилася, від цього Євера пішли євреї, і розділилися люди на сімдесят і одну мову, і розійшлися вони по землях, кожен прийняв свій звичай, і за наущенням диявола ті лісам і джерелам приносили жертву, а ті - рікам, і не спізнали вони бога. Від Адама ж до потопу було літ 2242, а від потопу до розділення народів 529 літ. Потім же диявол увергнув людей в іще більший обман, і стали вони кумири робити: ті - дерев'яні і мідяні, а другі - мармурові, золоті і срібні. І поклонялися вони їм, і приводили синів своїх і дочок своїх, і заколювали їх перед ними, і була вся земля осквернена. А починателем же кумиротворення був Серух: він бо робив кумири на честь померлих людей - тим, що були царями, і другим хоробрим людям, і волхвам, і жонам-перелюбницям. Цей же Серух родив Нахора, а Нахор Фарру, а Фарра родив три сини - Аврама, Нахора і Арана. Фарра також робив кумири, навчившись у батька свого, Аврам же, дійшовши істини і глянувши на небо, побачив зорі й небо і сказав: "Воістину той є бог, хто сотворив небо і землю, а батько мій обманює людей". І мовив Аврам: "Іспитаю богів батька свого". І сказав він до Фарри: "Отче! Обманюєш ти людей, роблячи дерев'яних кумирів. Той є бог, який сотворив небо і землю". І взявши Аврам вогонь, запалив ідолів у храмі. Коли ж побачив це Аран, брат Аврамів, то, дбаючи про ідолів, хотів умчати ідолів, і сам згорів тут Аран. І помер він раніш від батька, бо до цього не вмирав син раніш від батька, а батько раніше від сина. І від цього часу почали вмирати сини раніше від батьків. І возлюбив бог Аврама, і сказав бог Аврамові: "Вийди з дому батька твого і піди в землю, в яку я тобі покажу. І я сотворю від тебе народ великий, і благословлять тебе всі племена земні". І вчинив Аврам, як ото заповів йому бог, і взяв Аврам Лота, синівця свого, - а був же йому Лот шурином і синівцем, бо Аврам був узяв за себе дочку брата Арана, Сару. І прийшов він у землю Хананейську до дуба високого, і сказав бог Аврамові: "Потомству твоєму дам я землю оцю". І поклонився Аврам богові. Аврам же був сімдесяти літ, коли вийшов він із Харрану. Сара ж була неплідною, боляща непліддям. Тому сказала Сара Аврамові: "Увійди-но до рабині моєї". І взявши Сара Агар, дала її мужеві своєму. І ввійшов Аврам до Агарі, і зачала Агар, і народила сина Агар, і назвав його Аврам Ізмаїлом. А був же Аврам вісімдесяти і шести літ, коли народився Ізмаїл. Потім же, зачавши, Сара родила йому сина, і нарік він його ім'ям Ісаак. І повелів бог Аврамові обрізати дитинча, і обрізав його Аврам на восьмий день. І возлюбив бог Аврама і плем'я його, і нарік його народом своїм, і відділив його від інших народів, назвавши людьми своїми. І цей Ісаак виріс, Аврам же жив сто сімдесят і п'ять літ, і помер він, і був похований. А коли Ісааку було шістдесят літ, родив він двох синів - Ісава і Іакова. Ісав же був лукавий, а Іаков праведний. І цей Іаков робив у вуя свого Лавана заради дочки його, заради меншої, Рахілі, сім літ. І не дав йому її Лаван, вуй його, сказавши: "Старшу візьми". І дав він йому Лію, старшу, а заради другої зажадав, сказавши йому: "Роби другі сім літ". І він робив другі сім літ заради Рахілі, і взяв собі двох сестер, і від них же родив вісім синів: від Лії - Рувима, Симеона, Левія, Іуду, Ісахара й Завулона; від Рахілі - Іосифа та Веніаміна; а від двох рабинь Валли і Зелфи - Дана, Неффалима, Гада, Асира. І від цих розплодилися жиди. Іаков же цей вийшов у Єгипет ста і тридцяти літ із родом своїм числом шістдесят і п'ять душ, а пожив у Єгипті сімнадцять літ і помер. І було в рабстві потомство його чотириста літ. По сих же літах посилились же люди жидівські і намножилися, а єгиптяни утискували їх роботою. У ці ж часи народився у жидів Мойсей, і сказали волхви єгипетські царю своєму (Рамзесові?): "Родилося дитя в жидів, яке погубить Єгипет". Цар тут одразу повелів щойно народжених дітей жидівських вкидати у ріку Ніл. І мати Мойсеєва Іоахаведа, злякавшись, що його погублять, взяла немовля, вложила його в кошик і, віднісши, поставила кошик у лузі. У цей же час прийшла дочка фараонова Фермуфі купатися, і побачила вона дитя, яке плакало, і взяла його, і пощадила його, і нарекла його ім'ям Мойсей, і виростила його. І було дитя воно гарне, і коли воно мало чотири роки, то привела його дочка фараонова до отця свого фараона, а як побачив фараон Мойсея, то став фараон любити дитину. Мойсей же, якось хапаючись за шию цареву, скинув вінець із голови царевої і наступив на нього. Побачивши ж це, волхв сказав цареві: "О, царю! Погуби отроча це. Бо коли ти не погубиш - погубить він увесь Єгипет". Та не послухав його цар, а ще повелів не погубляти дітей жидівських. Коли ж Мойсей виріс, то став він великим мужем у домі фараоновім. Але настав інший цар (Мернепта?), і позаздрили йому (Мойсеєві), бояри. Мойсей же убив єгиптянина, що зобиджав єврея, і втік з Єгипту. І прийшов він у землю Мадіамську, і, ходячи по пустелі, навчився від ангела Гавріїла про сотворення всього світу, і про першу людину, і про тих, що були після неї, і про потоп, і про змішання народів, і скільки хто жив, і про зоряний хід і число їх, і про розмір Землі, і всякої мудрості. А потім з'явився йому бог у купині, вогнем, і сказав йому: "Побачив я біду людей моїх у Єгипті, і зійшов забрати їх від рук єгипетських, і вивести їх із землі тієї. Ти ж іди до фараона, царя єгипетського, і скажи йому: "Пусти ізраїля, нехай вони три дні приносять требу богу". Якщо не послухає цар єгипетський - поб'ю його всіма чудесами моїми". І прийшов Мойсей, і не послухав його фараон, і напустив бог десять кар на фараона: перша - криваві ріки; друга жаби; третя - мошки; четверта - песячі мухи; п'ята - падіж на скот; шоста - запалення з наривами; сьома - град; восьма - сарана; дев'ята - тьма на три дні; десята - мор серед людей, - тому десять кар було напущено на них, що десять місяців топили вони дітей жидівських. Коли ж настав мор у Єгипті, то сказав фараон Мойсеєві і брату його Аарону: "Ідіть обидва звідси скоріш!" Мойсей тоді, зібравши людей жидівських, пішов із землі Єгипетської. І вів їх господь по Аравійській пустелі до Червоного моря, і йшов перед ними вночі стовп вогняний, а вдень - хмарний. Коли ж почув фараон, що втікають люди, погнав він за ними і притиснув він їх до моря. Побачивши ж це, закричали люди жидівські на Мойсея, кажучи: "Нащо вивів ти нас на смерть?" І заволав Мойсей до бога, і сказав господь: "Чого ти волаєш до мене? Удар жезлом по морю!" І вчинив Мойсей так, і розступилася вода надвоє, і ввійшли сини ізраїлеві в море. Побачивши ж це, фараон погнав за ними, а сини ізраїлеві пройшли море посуху. І коли вони вийшли на берег, то зступилося море над фараоном і над воями його. І возлюбив бог ізраїля, і йшли вони від моря три дні по Синайській пустелі, і прийшли в Мерру. А вода тут була гірка, і заремствували люди до бога. І показав їм господь дерево, і поклав його Мойсей у воду, і стали води солодкими. Потім же знову заремствували люди на Мойсея і на Аарона, кажучи: "Краще б нам було померти в Єгипті, коли їли ми м'яса, і жиру, і хліба досита". І сказав господь бог Мойсеєві: "Чув я нарікання синів ізраїлевих", - і дав він їм манну їсти. Потім же дав він їм закон на горі Синайській. Та коли Мойсей вийшов на гору Хорив до бога, то вони, відливши телячу голову, поклонялися їй, яко богу, і Мойсей посік їх три тисячі числом. Потім же знову заремствували вони на Мойсея і на Аарона, що не було води, і сказав господь Моісеєві: "Удар жезлом у камінь". Моісей же сказав: "А якщо з цього каменя ми оба не випустимо води?" І розгнівався господь на Моісея, що не возвеличив він господа. І не ввійшов він в землю обітовану через це і через нарікання тих людей. Але вивів його бог на гору Вамську, і показав йому землю обітовану, і помер Моісей тут на горі. І взяв владу Ісус Навін. Цей прийшов у землю обітовану, і перебив хананейське плем'я, і вселив на їхнє місце синів ізраїлевих. А коли Ісус помер, замість нього став суддя Іуда; інших суддів було чотирнадцять. При них же, забувши бога, що вивів їх із Єгипту, стали сини ізраїлеві служити бісам. І розгнівався бог, і віддав він їх іноплемінникам на розкрадення. А коли вони почали каятися, - милував їх. І знову вони ухилялися на служіння бісам. Після цих же служив Ілій-жрець, а потім Самуїл-пророк. І сказали люди Самуїлові: "Настанови нам царя". І розгнівався бог на ізраїля, і настановив він над ними царя Саула, але Саул не схотів ходити під законом господнім. Вибрав тоді господь Давида, настановив його царем над ізраїлем, і вгодив Давид богу. Цьому Давидові поклявся бог, що із племені його родиться бог, і він першим став пророкувати про втілення боже, сказавши: "Із утроби перед ранньою зорею породив я тебе". Вибрав тоді господь Давида, настановив його царем над ізраїлем, і вгодив Давид богу. Цьому Давидові поклявся бог, що із племені його родиться бог, і він першим став пророкувати про втілення боже, сказавши: "Із утроби перед ранньою зорею породив я тебе". Цей же пророкував сорок літ і помер. А по ньому царствував і пророкував син його Соломон, який спорудив церкву богові і назвав її Святою святих, і мудрим він був, але під кінець впав в гріх; царствував він сорок літ і помер. По Соломоні ж царствував син його Ровоам; при ньому розділилося царство Жидівське надвоє - в Єрусалимі одне, а друге в Самарії. В Самарії ж царствував Ієровоам, холоп Соломона, який зробив дві корови золоті і поставив одну в Вефілі на пагорбі, а другу - в Єднані, сказавши: "Це два боги твої, ізраїлю!" І поклонялися їм люди, а бога забули. Так само і в Єрусалимі стали забувати бога і почали кланятися Ваалові, тобто богові війни, що ним є Арей, і забули бога предків своїх. І став бог посилати до них пророків. Пророки стали засуджувати їх за беззаконня їхні і за служіння кумирам, а вони стали побивати пророків, які їх осуджували. І розгнівався бог на ізраїля вельми, і сказав: "Одкину я їх від себе і призову інших людей, що будуть мене слухати, а якщо вони согрішать, - не спом'яну беззаконня їх". І став він посилати пророків, говорячи: "Пророкуйте про одкинення жидів і про прикликання інших народів". Першим же став пророкувати Осія, кажучи: "Покінчу я з царством роду ізраїлевого, і сокрушу лук ізралів, і не буду більше милувати роду ізраїлевого, але відмітаючи, одкинуся від них, - говорить господь, - і будуть вони блукати межи народами". Ієремія ж сказав про слова господа: "Хоч би ти став перед мене Самуїл і Моїсей, - я не помилую їх". І ще той же Ієремія сказав: "Так говорить господь: "Тож поклявся я ім'ям моїм великим, що віднині не буде ніде ім'я моє вимовлятися устами іудейськими". Ієзекіль же сказав: "Так говорить господь Адонай: "Я розсію вас і всі останки твої розвію по всіх вітрах, бо святилище моє осквернили ви всіма мерзотами твоїми, і відкину я тебе, і не помилую більше". Малахія ж сказав: "Так говорить господь: "Уже нема мого благовоління до вас, бо від сходу і до заходу прославиться ім'я моє межи народами, і на всякому місці будуть приносити фіміам імені моєму і чисту жертву, бо великим буде ім'я моє між народів; через це віддам я вас на ганьбу і на розсіяння між усіма народами". Ісайя великий сказав: "Так говорить господь: "Простру на тебе я руку свою, згною тебе, і розсію тебе, і не приведу тебе знову". І ще той же пророк сказав про слова господа: "Зненавидів я празники ваші і новомісячні ваші, і субот ваших я не приймаю". Амос же пророк сказав: "Слухайте слово господа: "Я зніму плач за вас; рід ізраїлів впав і не встане знову". Малахія ж сказав: "Так говорить господь: "Пошлю я на вас прокляття, і прокляну благословення ваше, і розорю, і не буде мене між вас". І багато пророкували вони про відкинення їх. Цим же пророкам повелів бог пророкувати про прикликання інших народів замість них. І став волати Ісайя, так говорячи про слова господа: "Від мене бо вийде закон, і суд мій буде світлом народам. Наближається швидко правда моя, спасіння моє прийде, і на рамено моє народи уповають". Ієремія ж сказав: "Так говорить господь: "І встановлю я родові Іудиному заповіт новий, даючи закони для зрозуміння їм, і на серця їхні напишу його, і буду я їм богом, а вони будуть моїми людьми". Ісайя ж сказав про слова господа: "Старе минуло, а нове я прощаю, і провіщання раніш від здійснення явлено буде вам. Співайте господеві пісню нову". "Слугам моїм буде дано ім'я нове, яке благословиться по всій землі. Дім мій домом молитви назоветься для всіх народів". Той же Ісайя говорить: "Покаже господь руку свою святую перед увсіма народами - і всі кінці Землі побачать спасіння, дане богом нашим". Давид же говорить: "Хваліте господа, всі народи, прославляйте його, всі люди". Коли так бог возлюбив нових людей, сказавши їм, що зійде до них сам, і з'явиться у плоті людській, і постраждає за гріх Адамів, то стали пророки пророкувати про втілення боже, і найперше Давид говорячи: "Сказав господь господеві моєму: "Сядь одесную мене, поки не покладу я ворогів твоїх до підніжжя ніг твоїх". І ще: "Сказав господь до мене: "Ти син мій єси, я нині родив тебе". Ісайя ж сказав: "Не посол, ні вісник, а сам господь, прийшовши, спасе нас". І ще: "Дитя бо родилося нам, владицтво його - на раменах його, і наречуть ім'я йому: Великого Світу Ангел. І велика влада його і світові його немає кінця". Іще: " Тож у чреві діва зачне, і родить сина, і наречуть його ім'ям Еммануїл". Міхей же сказав: "І ти, Віфлієме, доме Єфрафе, хіба малий ти єси між тисячами Іудиними? І з тебе бо вийде той, котрий буде старійшиною князів їхніх в Ізраїлі, і походження котрого - від днів вічності. Тому облишить він їх до пори, поки родить та, що має родити, і тоді інші з братів його вернуться до синів ізраїлевих". Ієремія ж сказав: "Це бог наш, і ніхто інший не дорівняється йому. Знайшов він усі путі премудрості і дав її Іакову, слузі своєму. А після цього він на Землі з'явився і жив між людьми". І ще: "Людина він є. І хтось пізнає, що він Бог є? Як людина ж - він умирає". Захарія ж сказав: "Не послухали вони сина мойого, і не почую їх", - говорить господь". І Осія сказав: "Так говорить господь: "Плоть моя від них". Прорекли ж вони і про страждання його, кажучи так, як ото мовив Ісайя: "О, горе душам їх! Бо лиху раду вони врадили, кажучи: "Зв'яжемо праведника". І ще той же пророк сказав: "Так говорить господь: "Я не чиню опору, ні противлюся, ні говорю всупереч. Хребет мій я віддав на удари, і щоки мої на побої, і лиця свого не одвернув від наруги і оплювання". Іремія ж сказав про слова іудеїв: "Прийдіте, вкладемо отруйне дерево в їжу його і відторгнемо від землі життя його". Мойсей же сказав про розп'яття його: "Побачите ви життя ваше, що буде висіти перед очима вашими". І Давид сказав: "Чому хвилюються народи?" Ісайя ж сказав: "Як вівця, він ведений був на заклання". Єздра ж сказав: "Благословен Бог, що розпростер руки свої і спас Єрусалим". І про воскресіння його вони теж говорили. Давид сказав: "Устань, боже, суди землю, бо ти успадкуєш усі народи". Іще: "Устав, немов зі сну, господь". Іще: "Хай воскресне бог і хай розточаться вороги його". Іще: "Воскресни, господи боже мій, нехай вознесеться рука твоя". Ісайя ж сказав: "Ви, що зійшли в край тіні смертної, - світло возсіяє на вас". Захарія ж сказав: "І ти задля крові завіту твойого випустив єси в'язнів своїх із рову, що не мав води. І багато іншого пророкували вони про нього, що й збулося все". Спитав тоді Володимир: "А в які часи це збулося і чи було це? Чи, може, тепер це має збутися?" І філософ же, відповідавши, сказав йому: "Усе вже давно збулося, коли втілився бог. Як ото раніш я сказав, коли жиди побивали пророків і царі їхні переступали закони, віддав їх бог на розкрадення, і були виведені вони у полон в Ассірію за гріхи їхні, і пробували вони там у рабстві 70 років. А потім повернулися вони в землю свою і не було в них царя, а володіли ними архієреї до Ірода іноплемінника, що оволодів ними. У його ж владарювання у рік п'ять тисяч і п'ятсотий, посланий був ангел Гавриїл у Назарет до діви Марії з племені Давидового сказати їй: "Радуйся обрадувана, господь з тобою!" І від слова цього зачавши Слово боже в утробі, породила вона сина і нарекла його ім'ям Ісус. І от прийшли зі сходу волхви, говорячи: "Де єсть народжений цар іудейський? Бо ми бачили зорю його на сході і прийшли поклонитися йому". Почувши ж це, Ірод-цар стривожився і весь Єрусалим із ним, і, прикликавши книжників і старців із народу, він запитував: "Де рождається Христос?" і вони сказали йому: "У Віфліємі іудейському". Коли ж Ірод це почув, він послав воїв, сказавши: "Вибийте дітей до двох літ, які є у Віфліємі". Вони тоді, пішовши, вибили чотирнадцять тисяч дітей. Марія ж, убоявшись, скрила хлопча. А тоді Іосиф із Марією, взявши хлопча, утік в Єгипет і пробував тут до смерті Ірода. В Єгипті ж з'явився ангел Іосифові, говорячи: "Устань, візьми хлопча і матір його і іди в землю ізраїлеву". І він, прийшовши, поселився в Назареті. І коли він, Ісус, виріс і було йому тридцять років, став він чудеса творити і проповідувати царство небеснеє. І вибрав він дванадцятьох, що їх учнями своїми назвав, і став чудеса творити великі: мертвих воскрешати, прокаженних очищати, кульгавих зціляти, сліпим прозріння чинити. І багато інших чудес великих він сотворив, як ото пророки прорекли були про нього, говорячи: "То й недуги наші зцілив і болісті наші взяв на себе". І охрестився він у Йордані через Іоанна, показуючи новим людям оновлення. Коли ж він охрестився, то тут отверзлися небеса і дух сходив на нього у подобі голуба, і голос говорив: "Сей єсть син мій улюблений, і в ньому моє благовоління". І посилав він учнів своїх проповідувати царство небесне і покаяння, щоб збутися гріхів. І, збираючись сповнити пророцтво, став він пропо-відувати, що належить синові людському постраждати і бути розіп'ятим, і на третій день воскреснути. І коли він учив у храмі, архієреї і книжники сповнилися заздрості, прагнули вбити його і, схопивши його, повели до правителя Пілата. Пілат же, узнавши що без вини видали вони його, хотів відпустити його. Вони тоді йому: "Якщо цього пустиш, - не будеш ти другом кесареві". І Пілат повелів, щоб його розп'яли. Вони ж, узявши Icyca, повели його на лобне місце i тут розп'яли його. І настала пітьма по всій 3емлі від шостої години до дев'ятої, а по дев'ятій годині сконав Icyc. І церковна запона розідралася надвоє, i встало багато мертвих, яким він повелів бути в раю. І тоді, знявши його з хреста, поклали його в гроб i печатями запечатали гроб. А люди жидівські навіть сторожів приставили, кажучи: "Іще украдуть його вночі учні його". Він же на третій день воскрес i з'явився учням, а воскреснувши з мертвих, сказав їм: "Ідіте межи вci народи, i научіте всі народи, хрестячи їх во ім'я отця i сина i святого духа". І пробув він із ними сорок днів, з'являючись до них після воскресіння. А коли сповнилося сорок днів, він повелів їм іти на гору Єлеонську, і тут з'явився їм, і, благословивши їх, сказав їм: "Залишайтеся в місті Єрусалимі, поки не пошлю я обітницю отця мого на вас". І, це сказавши, став він возноситися. А коли возносився він на небо, учні поклонилися йому і повернулися в Єрусалим, і пробували завше у храмі. А коли скінчилося п'ятдесят днів, зійшов дух святий на апостолів, і, прийнявши обітницю святого духа, розійшлися вони по всьому світу, навчаючи і хрестячи водою. 3апитав тоді Володимир філософа: "Чому він від жони родився, і на дереві був розіп'ятий, і водою охрестився?" Філософ же сказав йому: "Тому, що спервовіку рід людський согрішив через жону: диявол спокусив через Єву Адама, і він одпав від раю. Так само й бог одплату вчинив дияволові. Через жону спочатку дісталась перемога дияволу, бо із-за жони попервах вигнаний був Адам із раю; через жону ж потім втілився бог, і повелів він у рай іти вірним. А що на древі він був розіп'ятий, так це тому, що із древа Адам з'їв плід і був вигнаний з раю. Бог також на древі страждання прийняв, щоб древом був переможений диявол, і од древа праведного дістануть спасіння праведні. А що оновлення водою було, то це тому, що коли вельми умножилися гріхи в людях, - наслав бог потоп на Землю і потопив людей водою. Через це сказав бог: "Оскільки погубив я водою людей за гріхи їхні, то нині знову очищу водою гріхи людям - водою оновлення". 3апитав тоді Володимир філософа: "Чому він від жони родився і на дереві був розіп'ятий, і водою охрестився?" Філософ же сказав йому: "Тому, що спершовіку рід людський согрішив через жону: диявол спокусив через Єву Адама, і він одпав від раю. Так само й бог одплату вчинив дияволові. Через жону спочатку дісталась перемога дияволу, бо із-за жони спочатку вигнаний був Адам із раю; через жону ж потім втілився бог, і повелів він у рай іти вірним. А що на древі він був розіп'ятий, так це тому, що із древа Адам з'їв плід і був вигнаний з раю. Бог також на древі страждання прийняв, щоб древом був переможений диявол, і від древа праведного дістануть спасіння праведні. А що оновлення водою було, то це тому, що коли вельми умножилися гріхи в людях, - наслав бог потоп на Землю і потопив людей водою. Через це сказав бог: "Оскільки погубив я водою людей за гріхи їхні, то нині знову очищу водою гріхи людям - водою оновлення". І народ жидівський у морі очистився від єгипетського злого діяння тому, що вода створена найпершою. Сказано бо: "І дух божий носився над водою". Ото ж бо й нині хрестяться водою і духом. Перше перевтілення було водою, як це преобразив Гедеон: коли ото прийшов до нього ангел і велів йому йти на Мадіама, він іспитував і мовив до бога, поклавши руно на току і сказавши: "І якщо буде по всій землі роса, а на руні сухо". І сталося так. Це й дало прообраз, що інші народи були колись сушею, а жиди - руном, потім же на інших народах стала роса, тобто святе хрещення, а на жидах - сухо. І пророки теж проповідували, що водою оновлення буде. Коли ж апостоли вчили по всій землі вірувати в бога, то їх учення прийняли і ми, греки, і весь світ вірує в учення їх. Уже назначив бог і день один, у який він, зійшовши з небес, буде судити живих і мертвих, і воздасть кожному по ділах його: праведному - царство небесне і красу невимовну, і радість без кінця, і не буде він умирати вовіки; а грішникам - муку вогненну, і черву невсипущу, і муці їх не буде кінця. Такі ото будуть муки тим, що не вірують у господа нашого Ісуса Христа. Будуть їх мучити в огні, якщо хто не охреститься". І, це сказавши, показав він йому, Володимирові, запону, на якій було написано судилище господнє. Показував же він йому праворуч праведників, що в радості попереду йдуть у рай, а ліворуч - грішників, що йдуть на муку. І Володимир, зітхнувши, сказав: "Добре цим праворуч, горе ж тим ліворуч". Він тоді сказав: "Якщо ти хочеш праворуч стати, то охрестись". І Володимир прийняв це до серця свого, сказавши: "Пожду ще трохи", - бо хотів він розізнати про всі віри. І Володимир, давши йому дари великі, відпустив філософа з честю великою. У рік 6495 (987). Скликав Володимир бояр своїх і старців місцевих і сказав їм: "Оце приходили до мене болгари, кажучи: "Прийми закон наш". Потім же прийшли німці, і ті хвалили закон свій. Після них приходили жиди. А після цих приходили й греки, гудячи всі закони, а свій хвалячи, і багато говорили вони, розказуючи від початку світу. Мудро ж говорять вони, розказують, що й другий світ має бути, і дивно слухати їх. А якщо хто, мовляв, у нашу віру перейде, то, померши, встане знову, і не померти йому вовіки. Якщо ж хто в інший закон перейде, то на тім світі йому у вогні горіти. Так що ви порадите? Що відповісте?" І сказали бояри і старці: "Ти знаєш, княже, що своє ніхто не хулить, а хвалить. Якщо хочеш ти розізнати гаразд, то маєш у себе мужів. Пославши їх, розізнай у кожного про їхню службу, і як хто служить богові". І була до вподоби річ ця князеві і всім людям. Вибрали вони мужів добрих і тямущих, числом десять, і сказали їм: "Ідіть спершу в Болгари, розізнайте про віру їхню і службу". Вони, отож, пішли, і, прийшовши, бачили бридкі діла їх і поклоніння в мечеті, і повернулися в землю свою, ї сказав їм Володимир: "Ідіть ще в Німці і роздивіться також, а звідти ідіть в Греки". Вони ж прийшли в Німці, і, роздивившись церкву і службу їхню, прийшли до Цесарограда, і прибули до цесаря Василія. Цесар же спитав їх, задля чого вони прийшли, і вони розповіли йому все, що було. Це почувши, цесар і рад був, і честь велику склав їм у той день. А на другий день послав він вість до патріарха Миколая, кажучи так: "Прийшли руси іспитувати віру нашу. Тож приготуй церкву і клір і сам облачись у святительські ризи. Хай бачать вони славу бога нашего". І, це почувши, патріарх повелів скликати клір увесь, і за звичаєм вчинив урочисту службу, і кадила вони запалили, і співи й хори влаштували. І пішов з ними й цесар у церкву святої Софії, і поставили їх на по-чесному місці, показуючи красу церковну і співи, і службу архієрейську, і дияконів, що стояли попереду, і розказуючи їм про службу богові своєму. Вони ж, у задивуванні бувши і здивувавшись, похвалили службу їхню. І, прикликавши їх, цесарі Василій і Костянтин сказали їм: "Ідіть в землю вашу". І відпустив їх Василій з дарами великими і з честю. Вони ж прийшли в землю свою, і зізвав князь бояр своїх і старців, і мовив Володимир: "Оце прийшли послані нами мужі. Так послухаймо від них, що було". І сказав він їм: "Розкажіть перед дружиною". Вони тоді розказали: "Ходили ми спочатку в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде кожен і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про це. Тільки те ми відаємо, що напевне бог їхній перебуває з людьми і служба їх є краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спочатку спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити". Бояри ж, відповідавши, сказали: "Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей". А Володимир, відповідавши, мовив: "То де ми хрещення приймемо?" І вони сказали: "Де тобі вгодно". У рік 6496 (988), пішов Володимир з військом на Корсунь, місто грецьке. Та заперлися корсуняни в місті, і став Володимир з одного боку міста в гавані, на віддалі одного лету стріли від міста, і боролися міцно жителі з ними. Володимир обложив місто , і знемагали люди в місті. І сказав Володимир громадянам: "Якщо ви не здастеся, - буду стояти хоч три роки". Володимир тим часом спорядив воїв своїх і повелів насип сипати до міської стіни. І коли ці насипали, корсуняни, підкопавши стіну міську, викрадали сипану землю і носили до себе в місто, висипаючи її посеред міста. Вої тоді досипали більше, а Володимир стояв. І от один муж, на ім'я Анастас, корсунянин, стрілив, написавши на стрілі: "За тобою, зі сходу, є колодязі, з яких іде вода по трубі. Перекопавши їх, ви переймете воду". Володимир же, це почувши і глянувши на небо, сказав: "Якщо збудеться це - охрещусь". І тут одразу звелів він перекопати труби, і перейняли вони воду, і люди знемагали від спраги і здалися. І ввійшов Володимир у місто і дружина його. І послав Володимир послів до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: "Оце місто ваше славне я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому місту те, що й цьому вчинив". І, це почувши, засумували цесарі, і послали йому вість, так говорячи: "Не належить християнам заміж виходити за поган і оддавати за них. Якщо ж ти охрестишся, то візьмеш її, і дістанеш царство небесне, і з нами єдиновірцем будеш. Якщо ж цього не вчиниш - не зможемо ми віддати сестри своєї за тебе". І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: "Скажіть обом цесарям так: "Я охрещусь, тому що раніше від цих днів випробував я закон ваш, і він мені є до вподоби, і віра ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі". І, це почувши, обидва цесарі й раді були, і вмолили сестру свою, на ймення Анну, і послали до Володимира послів, говорячи: "Охрестись, тоді пошлемо сестру свою до тебе". І сказав Володимир: "Нехай, прийшовши із сестрою вашою, охрестять мене". І послухали його цесарі, і послали сестру свою, і деяких сановників, і пресвітерів. Вона ж не хотіла йти в Русь, як у погани, і сказала їм: "Краще б мені тут умерти". І сказали їй брати: "Коли наверне як-небудь бог Руську землю в покаяння, ти й Грецьку землю позбавиш від лютої раті. Ти ж бачиш, скільки зла наробили руси грекам? Нині ж, якщо ти не підеш, те саме вони творитимуть нам". І ледве удвох присилували вони її, і вона, сівши в корабель і з плачем поцілувавши родичів своїх, рушила через море. Коли прибула вона до Корсуня, то вийшли корсуняни з поклоном, і ввели її в місто, і посадили її в палаті. А за божим приреченням в цей час розхворівся Володимир очима. І не бачив він нічого, і тужив вельми, і не догадувався, що зробити. І послала до нього цесариця посла, кажучи: "Якщо ти хочеш хвороби цієї позбутися, то відразу охрестись. Якщо ж ні, - то не позбудешся цього". І, це почувши, Володимир сказав: "Якщо буде це правда, - воістину велик бог християнський". І повелів він охрестити себе. І тоді єпископ корсунський з попами цесарициними, оголосивши його, охрестили Володимира. І, коли возложив єпископ руку на нього, він відразу прозрів. Як побачив Володимир це раптове зцілення, він прославив бога, сказавши: "Тепер узнав я бога істинного". А коли побачила це дружина його, багато хто охрестився. Охрестився ж він у церкві святої Софії. І є церква та в місті Корсуні, стоїть вона на високому місці посеред міста, де ото чинять торг корсуняни; палата Володимирова стоїть окрай церкви і до сьогодні, а цесарицина палата - за вівтарем. По охрещенні ж привів він цесарицю на заручення. А цього не відаючи, деякі неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж - кажуть, що у Василеві, а інші, говорячи, ще інакше кажуть. Коли ж охрестили Володимира в Корсуні, то передали йому віру християнську, кажучи так: "Хай не спокусять тебе деякі з єретиків. А ти віруй, так говорячи: "Вірую во єдиного бога отця вседержителя, творця неба і землі", - і до кінця цей символ віри. І ще: "Вірую во єдиного бога отця нерожденного, і в єдиного сина рожденного, і в єдиний святий дух, що з'являється: три сутності довершені, мисленні, що розділяються за числом і власною сутністю, а нероздільні в божестві, і з'єднуються вони нероздільно. Отець - бо, бог отець, - він завжди перебуває в отцівстві, він нерожденний, безначальний, начало і причина всьому, одним нерожденням він старший від сина і духа; від нього ж рождається син; раніше ж від усіх віків з'являється дух святий, і поза часом і без тіла; вкупі отець, вкупі син, вкупі дух святий є. Син подібносущий є до безначального отця, рожденням тільки одрізняючись від отця і духа. Дух є пресвятий, отцю і сину подібносущий і вічносущий. Отцю бо - отцівство, сину ж - синівство, святому духу - з'явлення. Ні отець - бо в сина чи в духа не переходить, ні син в отця і духа, ні дух у сина або в отця; незмінні бо їхні сутності. Не три боги, а один бог, тому що божество єдине в трьох ликах. За бажанням же отця і духа спасти своє творіння, те, що отчого лона не покинуло, зійшовши яко боже сім'я і в дівоче лоно пречисто ввійшовши, прийняло плоть одушевлену, і словесну ще, і розумну, якої раніш не було... ...Вийшов бог втілений, який народився незбагненно і дівоцтво матері зберіг нерозтлінним, ні змішання, ні з'єднання, ні зміни не зазнавши, але залишившись таким, яким був, він став таким, яким не був, прийнявши насправді, а не в уяві, образ раба, і в усьому, окрім гріха, нам подібен бувши. Своєю волею він народився, своєю волею відчув спрагу, своєю волею зголоднів, своєю волею мучився, своєю волею устрашився, своєю волею помер, насправді, а не в уяві всі переживши неудавані страждання людства. Коли ж він розіп'явся і смерті зазнав, безгрішний, - то воскрес у своїй плоті, і, не відавши тління, на небеса зійшов, і сів одесную отця. І прийде ж він знову зі славою судити живих і мертвих; як же вознісся він зі славою із своєю плоттю, - так і зійде сюди. До цього одне хрещення визнаю - водою і духом, приступаю до пречистих тайн, вірую воістину в тіло і кров, і приймаю церковні завіти, і поклоняюся чесним іконам, поклоняюся древу чесному - хресту, і всякому хресту, і святим мощам, і священному начинню. Вірую теж у сім соборів святих отців, з яких перший був у Нікеї, трьохсот і вісімнадцяти святих отців, що прокляли Арія і проповідували віру непорочну і правдиву; другий же собор - у Константинограді, ста і п'ятдесяти святих отців, які прокляли духоборця Македонія і проповідували трійцю єдиносущу; третій же собор - у Ефесі, ста святих отців, проти Несторія, які, його проклявши, проповідували святу богородицю; четвертий собор - у Халкідоні, шестисот і тридцяти святих отців, проти Євтихія і Діоскора, що їх, проклявши, святі отці проголосили істинним богом та істинною людиною господа нашого Ісуса Христа; п'ятий собор - у Цесарограді, святих отців ста і шістдесяти і п'яти, проти Орігенового учення і проти Євагрія, що їх прокляли святі отці; шостий собор - у Цесарограді, святих отців ста і сімдесяти, проти Сергія і Кіра, що їх прокляли святі отці; сьомий собор - у Нікеї, трьохсот і п'ятдесяти святих отців; вони прокляли тих, які не поклоняються святим іконам". Не приймай же учення од латинян, бо їхнє учення перекручене. Увійшовши бо в церкву, вони не поклоняються іконам, а, стоячи, поклониться кожен, і, поклонившись, напише хреста на землі і цілує, і стане ногами просто на ньому; так що, лігши, цілує, а вставши - топче. А цього апостоли не заповіли; апостоли заповіли цілувати поставлений хрест та ікони. Лука бо євангеліст, і уперше написавши ікону, послав її в Рим. Як ото говорить Василій Великий: "Шана ікони на первообраз переходить". Іще ж вони землю називають матір'ю. А якщо земля є їм мати, то отцем для них є небо, - спочатку бо сотворив бог небо і також землю. Так говорять: "Отче наш, що єси на небесах". Якщо ж за їхнім розумінням земля є їм мати, то чому ви плюєте на матір свою? Тут же її цілуєте й тут її скверните? Цього бо раніш римляни не чинили, а виправляли віру на всіх соборах, сходячись од Рима й од усіх єпархій. На перший собор, що був проти Арія в Нікеї, із Рима насамперед папа Сильвестр прислав єпископів і пресвітерів, а з Олександрії прибув Афанасій Великий; із Цесарограда патріарх Митрофан послав єпископів од себе, - і так виправляли вони віру. На другий же собор із Рима папа Дамас прислав послання, а з Олександрії прибув патріарх Тимофій, з Антіохії - патріарх Мелетій; були тут Кирило єрусалимський, Григорій Богословець. На третій же собор прислав послів Келестин, папа римський; прибули Кирило олександрійський та Ювеналій єрусалимський. На четвертий же собор прислав послів Леонтій, папа римський; прибули патріарх Анатолій із Цесарограда та Ювеналій єрусалимський. На п'ятий же собор послання послав папа римський Вігілій; були тут патріарх Євтихий із Цесарограда, Аполінарій олександрійський, Домнин антіохійський. На шостий же собор прислав послів із Рима папа Агафон; присутніми були патріарх Георгій із Цесарограда, Феофан антіохійський, з Олександрії - Петро монах. На сьомий же собор папа Адріан прислав послів із Рима; патріарх Тарасій прибув із Цесарограда; Політіан олександрійський, Феодор антіохійський, Ілля єрусалимський прислали пресвітера Фому. Ці всі зі своїми єпископами, сходячись, виправляли віру. По сьомім же соборі Петро Гугнивий з іншими, прийшовши в Рим, і престол захопивши, і перекрутивши віру, одкинувся од престолу єрусалимського, і олександрійського, і Цесарограда, і антіохійського. І збаламутили вони Італію всю, сіючи учення своє по-різному. Тим-то додержують римляни не узгоджену в одно віру, а по-різному: одні бо попи служать, оженившись на одній жоні, а другі служать, беручи до семи жінок. І багато іншого чого додержують вони по-різному. Остерігайся ж їхнього учення! Прощають же вони гріхи за дар, що є гіршим за все. Бог нехай береже тебе, княже, од цього". Володимир же, взявши цесарицю Анну, і Анастаса, і попів корсунських, мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне й ікони на благословення собі. Поставив він теж церкву святого Іоанна Предтечі в Корсуні на горі, що її насипали корсуняни посеред міста, крадучи насип, і та ж церква стоїть і до сьогодні. Узяли ж вони, ідучи в Русь, двох мідяних ідолів і чотирьох коней мідяних, які й нині стоять за святою Богородицею Десятинною; про них, не знаючи, думають, що вони мармурові є. Корсунь же він віддав грекам як віно за цесарицю, а сам повернувся до Киева. І коли Володимир прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню віддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори но Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли йому не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він цим образом людей - хай одплату прийме від людей! "Велик ти єси, господи, дивні діла твої!" Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений! І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до нього людей, сказавши: "Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його". І вони вчинили звелене. Коли пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь. Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому місту, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці - багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, - то мені той противником буде". І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби це не добре було, князь і бояри цього б не прийняли". А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли - ті до шиї, а другі - до грудей. Діти ж не відходили од берега, а інші немовлят тримали. Дорослі ж бродили у воді, а попи, стоячи, молитви творили. І було бачити радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: "Горе мені, бо проганяють мене звідси! Тут бо думав я житво мати, бо тут немає вчення апостольського, не знають тут люди бога. І радів я з служіння їх, тому що служили вони мені. І ось перемогає мене невіглас оцей, а не апостол і мученик, і вже не буду я царствувати у землях цих". Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: "Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нових людей свох! Дай же їм, господи, узнати тебе, істиного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. А мені допоможи, господи, проти ворога-диявола, щоб, надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його". І, це сказавши, повелів він робити церкви і ставити їх на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія Великого на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по містах церкви, і попів настановляти, і людей на хрещення приводити по всіх містах і селах. І, пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і віддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували. Коли ж цих роздавали на учення книжне, то збулося пророцтво на Руській землі, яке говорить: "У ті дні почують глухії слова книжнії і ясною буде мова недорікуватих". Бо ці не чули були раніше книжних словес, але за божим приреченням і по милості своїй помилував їх бог. Як ото сказав пророк Мойсей про слова господа: "Помилую того, кого я захочу". Помилував бо він усе-таки нас хрещенням та оновленням духа, і це за волею божою, а не за наші діла. Благословен господь Ісус Христос, що возлюбив новії люди, Руську землю, і просвітив ії хрещенням святим. Тим-то и ми припадаємо до нього, говорячи: "Господи Ісусе Христе! Чим тобі воздамо ми за все, що ти дав нам, грішникам сущим? Ми не знаємо, що дати тобі за дари твої, бо велик ти єси, і дивні діла твої, і величі твоїй немає кінця. Із роду в рід будемо восхваляти ми діла твої, кажучи з Давидом: "Прийдіте, возрадуємся господеві і в піснях вигукнемо богу і спасителю нашому. Станемо перед лице його, славословлячи. Славте його, бо він благий, бо вовіки милість його", бо позбавив ти нас єси од ворогів наших, себто од ідолів суєтних. І ще скажемо з Давидом: "3аспівайте господеві пісню нову; заспівайте господеві, вся Земля; заспівайте господеві, благословіте ім'я його, благовістіте день за днем спасіння його; возвістіте в народах славу його і в усіх людях чудеса його; бо велик господь і прехвален, і величі його немає кінця". Яка це радість! Не один, не два спасаються! Сказав бо господь: "Так, радість буває на небі й за одного грішника, який кається!" А це не один, не два, а незчисленна безліч до бога приступило, святим хрещенням просвітлені. Як ото пророк Ієзекіль сказав: "Окроплю вас водою чистою, і ви очиститеся од ідолів ваших і од гріхів ваших". І ще другий пророк Міхей сказав: "Хто, яко бог, одпускає гріхи і прощає несправедливість? Як той, що хоче милості, - він милостив є, він напевне і помилує нас, занурить гріхи наші в глибину морську". Бо Павло говорить: "Браття! Скільки нас охрестилося в Христа Ісуса, стільки і в смерть його охрестилося; бо погреблись ми з ним хрещенням у смерть тому, що як ото встав Христос із мертвих зі славою отця, так само й ми в оновленім житті підемо". І ще: "Старе минуло, і тепер усе стало нове"; "нині наблизилось нам спасіння; ніч пройшла, а день наблизився"; "через нього бо, Ісуса Христа, здобули ми вірою князя нашого Володимира доступ до благодаті цієї, якою ми хвалимось і в якій стоїмо"; "нині ж, звільнившись од гріха і ставши рабами господеві, маєте ви плід ваш - святість". Тому-то повинні ми єсмо служити господеві, радуючись йому. Сказав бо Давид: "Служіте господеві зі страхом і радуйтеся йому з трепетом". Ми ж волаємо до владики бога нашого, говорячи: "Благословен господь, що не дав нас у добичу зубам їх! Сіть розірвалась, і ми позбавлені були від обману диявольського". "І загинула пам'ять його з шумом, а господь пробуває вовіки", якого прославляють руські сини, оспівують у трійці, а демони проклинаються благовірними мужами і благочестивими жонами, що прийняли хрещення і покаяння для одпущення гріхів, - нові люди християнськії, вибрані богом". Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав... (приблизно 3-4 сторінки не доступні) У рік 6522 (1014). Коли Ярослав був у Новгороді, то він давав дві тисячі гривень од року до року Києву, а тисячу гривень гридям у Новгороді роздавали. І так давали всі посадники новгородські, а Ярослав став цього не давати у Київ батькові своєму. І сказав Володимир: "Розчищайте путь і мости мостіть", - бо збирався він іти на Ярослава, сина свого, але розболівся. У рік 6523 (1015). Коли Володимир збирався йти на Ярослава, то Ярослав послав послів за море і привів варягів, боячись батька свого. Але бог не дав дияволу радості. Володимир бо розболівся, а в цей час перебував у нього син його Борис. І коли печеніги йшли на Русь, він послав проти них Бориса, а сам слабував вельми, і в цій же хворобі він і скончався місяця липня у п'ятнадцятий день. Помер же Володимир, князь великий, на селі Берестовім і потаїли його смерть, бо Святополк був у Києві. І вночі ж, розібравши межи покоями поміст і в килим загорнувши, мотузками опустили його на землю. І, поклавши його на воза, одвезли його і поставили у святій Богородиці - в церкві, що її він сам був спорудив. Коли ж довідалися про це люди, то зійшлися без числа. І оплакували його бояри яко заступника землі їхньої, а вбогії - яко заступника і годувателя. І поклали його у домовину мармурову, опрятавши тіло його, блаженного князя, з плачем великим. Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і охрестив людей своїх, - і цей так учинив, подібно йому. Якщо раніше перебував він у поганстві, скверної похоті прагнучи, то потім же старався він про покаяння. Як ото говорив Павло апостол: "Де ж умножився гріх, там стало вповні благодаті". Бо якщо раніш, у невігластві, були в нього деякі гріхі, то потім спокутувалися вони покаянням і милостинями. Як ото Соломон говорить: "В чім я тебе застану, в тім тебе й судитиму". Багато бо праведників, що по правді чинять і живуть, перед смертю звертають із праведної путі і гинуть. А інші живуть беззаконно, та перед смертю опам'ятаються і покаянням щирим очистять гріхи. Цей же Володимир помер у сповіданні щирому, покаянням спокутувавши гріхи свої і милостинями, що є ліпшим над усе. "Милості бо хочу, - сказав господь, - а не жертви". Милостиня бо є від усього краще і вище, і підносить вона до самого неба. Як ото ангел Корнилієві сказав: "Молитви твої і милостині твої спом'януться перед богом". О чудо! Дивно ж це є: скільки добра він зробив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів її. А ми, християнами будучи, не воздаємо йому почестей за те, що він нам дав (натяк, очевидно, на те, що Володимира не канонізовано як святого, бо далі літописець свідчить, що пам'ять його бережуть руські люди - перекл.). Бо коли б він не охрестив нас, то й нині пробували б ми в обмані диявольському, як ото і прародичі наші, ми загинули б. А коли б мали й ми старання, і молитви приносили богові за нього в день смерті його, то бог би, бачачи ревність нашу до нього, прославив би його. Нам бо належить бога молити за нього, бо через нього ми бога пізнали. То дай же тобі господь бажане серцю твоєму і всі прохання твої сповни, що їх ти хотів. Царства небесного дай тобі господь, вінець життя вічного з праведниками, в радості райській веселощі і торжество з Авраамом і з іншими праотцями. Як ото Соломон сказав: "Якщо помре муж праведний, - не згине надія". Цього бо в пам'яті тримають руські люди, згадуючи святе хрещення і прославляючи бога в молитвах, і в піснях, і в псалмах. Співаючи славу господеві, нові люди, просвітлені духом святим, чекають надії своєї - великого бога і спасителя нашого Ісуса Христа, який прийде воздати кожному за труди його невимовну радість, ту, що її мають дістати всі християни. УБИВСТВО СВЯТИХ НОВОЯВЛЕНИХ МУЧЕНИКІВ БОРИСА І ГЛІБА Святополк же сів у Києві після батька свого, і скликав киян, і став майно їм давати. А вони брали, та не було серце їхнє з ним, бо брати їхні були в той час з Борисом. Коли ж Борис повернувся з війни, не знайшовши печенігів, вість прийшла йому: "Отець тобі помер". І плакав він вельми за батьком своїм, бо любив його батько більше від усіх. І став він на річці Альті, прийшовши, і сказала йому дружина Володимирова: "Ось дружина у тебе батькова і вої. Піди сядь у Києві на столі отчому". Але він мовив: "Не буде того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли батько мій помер, то цей мені буде замість батька". І, це почувши, вої розійшлися від нього, а Борис стояв із отроками своїми. Святополк же, сповнившись беззаконня і Каїнів замір прийнявши, посилав послів до Бориса, говорячи: "З тобою, - мовляв, - хочу я любов мати і до отчого добра тобі ще придам", - так він обманював його, щоб якось його погубити. Святополк тим часом прийшов уночі до Вишгорода, і потай прикликав боярина Путшу і вишгородських боярців, і сказав їм: "Чи віддані ви мені всім серцем?" І сказав Путша: "Можемо ми голови свої з вишгородцями положити за тебе". Він тоді мовив їм: "Не кажіть про це нікому. Підіть убийте брата мойого Бориса". І вони обіцялися йому скоро вчинити це. Про таких Соломон сказав: "Скорі вони є несправедливо пролити кров, збираються вони для зла, вони бо спілкуються на кровопролиття. Такі є путі тих, що вчиняють беззаконня: вони бо нечестям свою душу однімають". Послані ж прийшли на Альту вночі і, підступивши ближче, чули вони блаженного Бориса, що співав заутреню. Сказали бо йому: "Хочуть тебе погубити". І, вставши, почав він співати, говорячи: "Господи! Чого помножилися мучителі мої? Встають на мене многії". І ще: "Стріли твої встромились в мене, та я на рани готов, і скорбота моя передо мною є". І ще казав він: "Господи! Почуй ти молитву мою і не ввійди в суд із рабом твоїм, бо не оправдається перед тобою жоден із живих, бо піддав гонінню ворог душу мою". І, скінчивши шестипсалміє і побачивши, що є вже послані погубити його, став він співати псалтир, говорячи: "Обступили мене тільці тучні, і зборище злобних оточило мене. Господи боже мій, на тебе уповав я. Тож спаси ти мене і від усіх гонителів моїх позбав мене". Потім уже став він канон співати. Так на заутрені він помолився, дивлячись на ікону, на образ владики, і говорячи: "Господи Ісусе Христе! Як ти цим образом явився на землі спасіння ради нашого, і дав своєю волею пригвоздити руки свої на хресті, і прийняв страждання заради гріхів наших, так і мене сподоби прийняти страждання. Це ж не від ворогів я приймаю його, а від брата свого, і не постав ти йому, господи, це за гріх". А коли помолився, він ліг на постіль свою. І тут напали вони на нього, як ті звірі дикі, з усіх боків шатра, і простромили його списами, і пронизали Бориса. І слугу його, що князя прикрив, упавши на нього, пронизали разом із ним. Був же цей улюбленцем Бориса, а родом отрок цей був угрин, на ім'я Георгій, і його сильно любив Борис, навіть возложив був на нього гривну велику золоту. В ній він і служив йому. Побили вони також отроків багатьох Борисових. У Георгія ж не могли вони швидко зняти гривни з шиї. І відрубали вони голову його, і так зняли гривну ту, голову відкинувши геть. Через те й не знайшли опісля тіла його серед трупів. Бориса ж, убивши, окаянні завернули в шатро, і поклали його на воза, і повезли, а він ще дихав. І коли довідався про це окаянний Святополк, що він ще дихає, то послав двох варягів (Еймунда і Рагнара), прикінчити його. А коли ті обидва прийшли і побачили, що він ще жи-вий, то один із них, вийнявши меча, вдарив його в серце. І так помер блаженний Борис, діставши з праведниками вінець життя вічного від Христа бога. Він прилучився до пророків і до апостолів, із сонмом мучеників пробуваючи, на лоні Авраама почиваючи, бачачи невимовну радість, співаючи з ангелами і веселячись із сонмом святих. І положили його тіло, принісши його потай до Вишгорода, в церкві святого Василія Великого. Окаянні ж убивці прийшли до Святополка, ніби славу маючи, беззаконники. Імена ж цих законопреступників є: Пушта, Талець Єлович, Ляшко. Батько же їхній - сатана. Бо такі бувають слуги - біси; бісів бо посилають на зло, а ангелів - на добро. Ангели ж людині зла не чинять, а завжди мислять їй добро. Вони також християнам допомагають і заступають від супостата-ворога. Біси ж ловлять людину на зле, заздрючи їй, оскільки бачать, що людина богом ушанована, і заздрять вони їй. А коли шлють їх на зло - вони скорі є. Сказав бо господь: "Хто піде спокусити Ахава?" І сказав біс: "Ось я піду". Лиха людина, прагнучи до злого, не поступиться бісу, бо біси бояться бога, а лиха людина ані бога боїться, ні людей стидиться; біси бо хреста господнього бояться, а лиха людина і хреста не боїться. Тим-то й Давид говорив: "Чи воістину ж ви правду говорите і справедливо судите, сини людські? Адже в серці ви готуєте беззаконня, на землі неправду руки ваші сплітають. Із самого народження відступили грішники, обманюють вони від утроби материнської, говорячи лжу. Лютість їхня подібна до зміїної". Святополк же окаянний намислив у собі, сказавши: "Оце вже вбив я Бориса, а як би ще вбити Гліба?" І, принявши замір Каїнів, з обманом послав він гінця до Гліба в Ростов, говорячи так: "Іди зараз же. Батько тебе зове, бо нездоров він вельми". І Гліб, сівши на коня, рушив з невеликою дружиною, бо був він послушлив батькові. Та коли прибув він на Волгу, на устя річки Тьми, на полі спіткнувся під ним кінь у рові і надламав він йому трохи ногу. І прибув він до Смоленська, і рушив від Смоленська, і став на річці Смядині в кораблі, так, що видно було місто. У цей же час Ярославу прийшла вість від сестри Передслави про смерть батька. І послав Ярослав гінця до Гліба, говорячи: "Не ходи. Батько вже помер, а твій брат убитий Святополком". І коли почув це Гліб, закричав він вельми крізь сльози, і плакав за батьком, а більше ще й за братом, і став він молитися зі слізьми, говорячи: "Горе мені, господи! Краще б мені померти з братом, аніж жити у світі цьому облудному! Коли б же побачив я, брате, обличчя твоє ангельське, - помер би з тобою! А нині для чого зоставсь я один? Де є слова твої, що говорив їх мені, брате мій любий? Нині вже я не почую тихого твойого научання. А якщо дістав ти єси уповання у бога, молися за мене, щоб і я прийняв таку саму смерть". І коли так він молився зі сльозами, знагла прийшли послані Святополком, щоб погубити Гліба. І при цім відразу послані захопили корабель Глібів і видобули зброю, а отроки Глібові впали у відчай. Окаянний же вбивця Горясір звелів тут же зарізати Гліба, і кухар Глібів, на ім'я Торчин, вийнявши ножа, зарізав його. Мов те ягня непорочне, приніс він себе в жертву богові замість запашного фіміаму, жертва словесна, і дістав він від Христа вінець життя вічного. Увійшовши в небесні обітелі, він побачив жаданого брата свого, і радів з ним невимовною радістю, що її сподобились вони братолюбством своїм. "Як це добре і як гарно, коли жити обом братам вкупі". А окаянні повернулися назад і сказали Святополкові: "Вчинили ми звелене тобою", - то він, це почувши, загордився і возвеселилося серце його вельми. Коли ж Гліба вбили, то покинули його на березі Волги межи двома колодами, а потім, узявши, одвезли його до Вишгорода і положили його коло брата його Бориса у церкві святого Василія Великого. Крім Бориса і Гліба Святополк же цей окаянний, лихий, убив також брата Святослава, пославши убивць до гори Угорської, коли він утікав в Угри. І став він помишляти: "Переб'ю всіх братів своїх і візьму землю Руську один". Намислив він зарозумілістю своєю, а не знав, що Бог дає владу тому, кому хоче; "настановляє за царя і князя всевишній, кому хоче, він дає владу" (Даниїл V, 21). Якщо котра-небудь земля удостоїться перед богом, настановляє він їй царя і князя справедливого, що любить закон і правду, і властителя також ставить, і суддю, що чинить суд. Бо якщо князі справедливі бувають на землі, то багато провин прощаються їй, а якщо лихі й лукаві бувають, то більше зло насилає бог на землю ту, оскільки князь - то є глава землі. Так Ісайя сказав: "Зігрішили вони від голови і до ніг", - тобто від царя і до простих людей. "Горе ж місту тому, в якому князь молодий" (Ісайя, ІІІ, 1-5), що любить вино пити під гуслі та з молодими дорадниками. Таких бог дає за гріхи, а старих і мудрих забирає. Як ото Ісайя говорить: "Одбере господь у Єрусалима силу, і дужого велета, і чоловіка хороброго, і суддю, і пророка, і смиреного старця, і славного порадника, і мудрого знавця, і тямущого підлеглого"; "і поставлю, - говорить господь, - юнака князем їм, і кривдника їм, щоб він володів ними". Святополк же окаянний став княжити в Києві і, скликавши людей, став роздавати тим корзна (накидка, плащ на хутрі - перекл.), а іншим - кунами, роздаючи велику кількість отчого багатства. Ярослав же не знав про смерть батька. А було в Ярослава багато варягів, і насильство чинили вони новгородцям, і, вставши на них, новгородці перебили варягів у дворі Поромонім. І розгнівався Ярослав, і, пішовши на село Ракомо, сів у своїм дворі. Та, пославши гінців до новгородців, він сказав: "Уже мені цих не воскресити". І позвав він до себе знатних мужів, що посікли були варягів, і обманув так їх, і порубав одну тисячу. У ту саму ніч прийшла йому вість із Києва від сестри його Передслави: "Батько тобі помер, а Святополк сидить у Києві, вбивши Бориса. І по Гліба він послав. І ти бережись його дуже". І, це почувши, Ярослав сумував за батьком, і за братом, і за дружиною. А назавтра, зібравши решту новгородців, мовив Ярослав: "О люба моя дружино! Я перебив їх учора, а вони нині знадобилися". І витер він сльози, і сказав їм на вічі: "Батько мені помер, а Святополк сидить у Києві, вбиваючи братів своїх". І сказали новгородці: "Хоча, княже, браття наші порубані є, ми можемо за тебе боротися!" І зібрав Ярослав варягів тисячу, а інших воїв сорок тисяч, і пішов на Святополка, призвавши на поміч бога і сказавши: "Не я почав побивати братів, а він. Хай буде бог месником за кров братів моїх, бо без вини пролив він кров праведну Борисову і Глібову. Ще й мені це учинить! Тож суди мене, господи, по правді і хай скінчиться лиходійство беззаконника". І пішов він на Святополка. Коли ж почув це Святополк, що йде Ярослав, то спорядив він воїв без числа, і русів, і печенігів, і виступив супроти нього до міста Любеча по той бік Дніпра, а Ярослав - звідси. У рік 6524 (1016). Прийшов Ярослав на Святополка, і стали вони насупроти обаполи Дніпра. І не відважуювалися ні ці на тих рушити, ні ті на цих, і стояли вони три місяці одні проти одних. І став воєвода Святополків Вовчий Хвіст глузувати з новгородців, їздячи коло берега і говорячи: "Чого прийшли ви зі шкандибою оцим? (Бо був Ярослав кульгавим - перекл.). А ви теслярі є! Ось ми примусимо вас хороми зводити наші!" Це почувши, новгородці сказали Ярославу: "Завтра переправимось на них. Якщо хто не піде з нами, то ми самі його порубаємо". А було вже в заморозь, і стояв Святополк межи двома озерами, і всю ніч ту спав, упившись із дружиною своєю. Ярослав же назавтра, приготувавши до бою дружини, перед світанком переправився, і, вийшовши на берег, одпихнули вони човни від берега. І пішли війська одні проти одних, а коли зійшлися докупи, то була січа люта, і не можна було із-за озера печенігам Святополкові допомагати. І притиснули Святополкових воїв до озера, і ступили вони на лід, і обломився лід із воями Святополковими, і багато втопилось у водах, і одолівати почав Ярослав. Побачивши ж це, Святополк побіг. І одолів Ярослав, а Святополк утік у Ляхи. Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу літ тридцять і вісім. У рік 6525 (1017). Ярослав увійшов у Київ і погоріли церкви. У рік 6526 (1018). Рушив Болеслав, князь лядський, зі Святополком на Ярослава, з ляхами. Ярослав же зібрав безліч русі, варягів, словен, рушив супроти Болеслава і Святополка, і прийшов до міста Волині, і стали війська обаполи ріки Бугу. А був у Ярослава кормилець і воєвода Блуд. І став Блуд глузувати з Болеслава, говорячи: "Ось як ми пропорем тобі тріскою черево твоє товстеє!" Був бо великий і важкий Болеслав, так що навіть на коні не міг він сидіти, але був тямущий. І сказав Болеслав до дружини своєї: "Якщо вам від цього глузування не прикро, - я один загину!" І, сівші на коня, вбрів він у ріку, а вслід за ним - вої його. Ярослав же не встиг приготуватися до бою, і переміг Болеслав Ярослава. Ярослав тоді втік із чотирма чоловіками до Новгорода, а Болеслав увійшов у Київ зі Святополком. І сказав Болеслав: "Розведіть дружину мою по містах на покорм". І було так зроблено. Коли ж Ярослав прибіг до Новгорода, хотів він утікати за море. Та посадник Костянтин, син Добринін, з новгородцями порубали човни Ярославові, кажучи: "Ми можемо ще битися за тебе з Болеславом і з Святополком". І стали новгородці гроші збирати: з мужа - по чотири куни, а зі старост - по десять гривень, а з бояр - по вісімдесят гривень. І привели варягів, і дали їм гроші, і зібрав Ярослав багато воїв. Болеслав тим часом перебував у Києві, сидячи тут, а нерозумний Святополк наказав: "Скільки ото ляхів по містах - бийте їх!" І побили ляхів, а Болеслав утік із Києва, узявши майно, і бояр Ярославових, і дві сестри його (Передславу та Премиславу). І Анастаса, попа десятинного, він приставив до майна, бо той увійшов був йому в довір'я обманом, і безліч людей він повів із собою, і міста червенські зайняв собі. І повернувся він у землю свою. Святополк же став княжити в Києві, та пішов Ярослав на Святополка, і переміг Ярослав Святополка, і втік Святополк у Печеніги. У рік 6527 (1019). Прийшов Святополк із печенігами, з великою силою. І Ярослав зібрав безліч воїв і виступив супроти нього на ріку Альту. Ярослав при цьому став на тім місці, де ото вбили Бориса, і, звівши руки до неба, сказав: "Кров брата мойого волає до тебе, владико! Відомсти за кров праведника цього, як ото відомстив ти за кров Авелеву, наславши на Каїна стогін і трепет. Таке нашли ти й на цього". І, помолившись, він сказав: "Брати мої! Якщо ви тілом відійшли звідси, то молитвою своєю допоможіть мені на противника цього, убивцю гордого". І як тільки він сказав це, рушили полки один проти одного і покрили поле битви на Альті безліччю воїв. Була ж тоді п'ятниця, сходило сонце, і зійшлися обидва полки, і сталася січа люта, якої ото не було в Русі - і за руки беручись, рубалися, і зступилися тричі, так що по долинах кров текла, - і під вечір одолів Ярослав, а Святополк утік. Коли ж він утікав, то напав на нього біс, і розслабились кості його, і не міг він сидіти на коні, а носили його в носилках. І принесли його до міста Берестія отроки, утікаючи з ним, а він говорив: "Утікайте зі мною, женуть вслід за нами". Отроки його тоді посилали насупроти, узнати, чи хто женеться за ним. І не було ж нікого, хто гнався б услід, та втікали вони з ним. А він у немочі лежав і, схопившись, говорив: "Осьо женуться, оно женуться! Втікайте!" І не міг він витримати на одному місці, і пробіг Лядську землю, гнаний гнівом божим, і прибіг у пустелю межи Чехами і Ляхами, і тут зле покинув він життя своє. Його ж і по справедливості, яко грішника, постиг суд божий. По зішестю зі світу цього пройняли муки цього окаянного Святополка. Показувала явно послана богом пагубна кара, яка в смерть немилостиво ввігнала його, що й по смерті він вічно мучиться на дні пекла, зв'язаний. Є ж могила його в пустелі тій до цих днів, і виходить із неї сморід тяжкий. Це ж бог явив на поучення князям руським, що коли вони так само вчинять, то, чувши це, таку саму кару дістануть, - навіть більшу від цеї, тому що, знаючи це, що сталося, негоже вчинити таке саме зло - братовбивство. Бо сім кар дістав Каїн, убивши Авеля, а Ламех - сімдесят сідмиць, оскільки бо Каїн не знав, що доведеться відплату прийняти від бога, а Ламех, знаючи про кару, що була прародителю його, учинив убивство. "Сказав бо Ламех обом жонам своїм, (Аді і Ціллі): "Мужа убив я на лихо мені і юнака на горе мені. Тим-то, - сказав він, - сімдесят сідмиць помст на мені, оскільки, - сказав він, - знаючи, я це вчинив". Ламех убив двох братів Єнохових і забрав собі обох їхніх жон. Цей же Святополк - новий Авімелех, що народився був від перелюбу і який перебив братів своїх, синів Гедеонових, - такий і цей Святополк був. Ярослав же прийшов і сів у Києві, утерши поту з дружиною своєю, показавши перемогу і труд великий. У рік 6528 (1020). Народився у Ярослава син, і нарік він його ім'ям Володимир. У рік 6529 (1021). Прийшов Брячислав, син Ізяславів, онук Володимирів, на Новгород і зайняв Новгород. Забравши безліч новгородців і майно їх, він пішов до Полоцька назад. А коли він прибув до Судомири-ріки, Ярослав і виступив із Києва, на сьомий день настиг його тут. І переміг Ярослав Брячислава, а новгородців повернув там до Новгорода, а Брячислав утік до Полоцька. У рік 6530 (1022). Прийшов Ярослав до Берестія. У ці ж часи Мстислав, брат Ярослава, пробував у місті Тмуторокані. І пішов він на Касогів, а почувши це, князь казоський Редедя виступив супроти нього. І коли стали війська одне проти одного, то сказав Редедя Мстиславові: "Для чого ми будемо губити дружину один одному? Зійдімось-но обидва самі боротися. І якщо одолієш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я одолію, то візьму все твоє". І сказав Мстислав: "Хай буде так". І з'їхалися вони, і сказав Редедя Мстиславові: "Не зброєю давай битися, а боротись". І взялись вони боротися міцно, і довго обидва боролися, і став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: "О, пресвятая Богородице, допоможі мені! Якщо бо одолію я його, споруджу церкву на честь твою". І, це сказавши, ударив він ним об землю, і, вийнявши ножа, ударив його в гортань ножем, і був тут зарізаний Редедя. І, ввійшовши в землю його, він узяв усе майно його, і жону його, і дітей його, і данину наклав на касогів. А коли повернувся він до Тмутороканя, то заложив церкву святої Богородиці і спорудив її, ту, що стоїть і до сьогодні в Тмуторокані. У рік 6531 (1023). Пішов Мстислав на Ярослава з хозарами і з касогами. У рік 6532 (1024). Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшов Мстислав із Тмутороканя до Києва. Та не прийняли його кияни, і він, пішовши, сів на столі в Чернігові. Ярослав перебував у Новгороді тоді. У рік 6532 (1024). Коли Ярослав перебував у Новгороді, прийшов Мстислав із Тмутороканя до Києва. Та не прийняли його кияни, і він, пішовши, сів на столі в Чернігові. Ярослав перебував у Новгороді тоді. У цей же рік повстали волхви в Суздальцях. І побивали там старших людей за диявольським наущенням і через бісівську ману, говорячи, що ці тримають запаси. І заколот великий, і голод в усій землі тій був. І рушили по Волзі всі люди в Болгари, і привезли хліба, і так вижили. Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів, і одних розточив, а других покарав, сказавши так: "Бог наводить за гріхи на кожну землю голод, або мор, або засуху, або іншу кару, а людина не знає нічого". І, повернувшись, Ярослав прибув до Новгорода. І послав Ярослав послів за море по варягів, і прийшов князь Якун із варягами. А був Якун цей гарний, і накидка в нього золотом була виткана. І прийшов він до Ярослава, і Ярослав із Якуном рушив на Мстислава. Мстислав же, почувши про це, виступив супроти них обох до міста Листвена. Мстислав при цім звечора приготував до бою дружину і поставив сіверян у чоло проти варягів, а сам став із дружиною своєю по обох крилах. І настала ніч горобина, і була пітьма, і громи, і блискавка, і дощ. І сказав Мстислав дружині своїй: "Підемо на них!" І пішов Мстислав, а Ярослав - насупроти, і зступилися в лоб варяги з сіверянами, і билися варяги, рубаючи сіверян, а після цього рушив у наступ Мстислав із дружиною своєю і став сікти варягів, і була січа сильна. Коли спалахувала блискавка, то виблискувала зброя, і була гроза велика, і січа сильна і страшна. Побачивши ж Ярослав, що його перемагають, побіг із Якуном, князем варязьким, і Якун тут загубив накидку золоту. І Ярослав прийшов тоді до Новгорода, а Якун пішов на море. Коли ж Мстислав засвіта на другий день побачив, що лежать посічені із своїх сіверяни і варяги Ярославові, він сказав: "Хто цьому не рад? Це лежить сіверянин, а це варяг, а своя дружина ціла". І послав Мстислав услід за Ярославом посла, говорячи: "Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти єси старший брат, а мені хай буде ця сторона". Та не одважувався Ярослав у Київ іти, допоки вони обидва не замирилися. І сидів Мстислав у Чернігові, а Ярослав у Новгороді, а в Києві сиділи мужі Ярославові. У тім же році народився у Ярослава другий син, і нарік він його ім'ям Ізяслав. У рік 6534 (1026). Ярослав зібрав багато воїв, і прийшов до Києва, і вчинив мир із братом своїм Мстиславом коло Городця Пісочного. І розділили вони по Дніпру Руську землю: Ярослав узяв цю сторону, а Мстислав - ту. І стали вони обидва жити мирно і в братолюбстві, і перестали усобиця і заколот, і була тиша велика в землі Руській. У рік 6535 (1027). Народився третій син у Ярослава, і нарік він його ім'ям Святослав. У рік 6537 (1029). Мирний рік. У рік 6538 (1030). Ярослав узяв місто Белз. І народився у Ярослава четвертий син, і нарік він його ім'ям Всеволод. Цього ж року пішов Ярослав на Чудь, і переміг їх, і поставив місто Юр'єв. У цей же час, коли помер Болеслав Великий у Ляхах, був заколот великий в Лядській землі, і, повставши, люди побили єпископів, і попів, і бояр своїх, і був заколот у них. У рік 6539 (1031). Ярослав і Мстислав зібрали воїв своїх і пішли на Ляхів. І зайняли вони міста червенські знову, і спустошили Лядську землю, і багатьох ляхів привели, і розділили їх. І посадив Ярослав своїх ляхів по річці Росі, і є вони тут і до сьогодні. У рік 6540 (1032). Ярослав почав ставити міста по Росі. У рік 6542 (1034). Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер. І положили його у Чернігові в церкві святого Спаса, що її він спорудив був сам; було бо зведено її при ньому так заввишки, як на коні стоячи, можна рукою досягти. Був же Мстислав дебелий тілом, рудий обличчям, мав великі очі. Він був хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину дуже, і майна не жалів для неї, ні питва, ні їжі не боронив. Після цього ж узяв волость його всю Ярослав і став єдиновладником Руської землі. Пішов Ярослав до Новгорода і посадив сина свого Володимира в Новгороді, а єпископом поставив Луку Жидяту. І в той час народився Ярославу син, і нарекли його ім'ям Вячеслав. А коли ж Ярослав перебував у Новгороді, то прийшла йому вістка, що печеніги стоять, обложивши Київ. І Ярослав, зібравши воїв своїх, варягів і словен, прийшов до Києва і ввійшов у місто своє. А було ж печенігів без числа. Ярослав тоді виступив із міста, приготував до бою дружину. І поставив він варягів посередині, а на правій стороні - киян, а на лівім крилі - новгородців, і стали вони перед містом. А печеніги почали йти на приступ, і зступилися вони на тім місці, де ото є нині свята Софія, митрополія руська; бо тоді це було поле поза містом. І сталася січа люта, і ледве переміг під вечір Ярослав, і побігли печеніги в різні боки, і не знали вони, куди втікати, і ті, втікаючи, тонули в ріці Ситомлі, а інші - в інших ріках. І так погинули вони, а решта їх десь розбіглася і до сьогодні. У той же рік всадив Ярослав у поруб (темниця, тюрма, найчастіше підземна - перекл.) Судислава, брата свого, у Пскові; йому на брата звели наклеп. У рік 6545 (1037). Заложив Ярослав місто - великий Київ, а в міста цього брама є Золота. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотій брамі, кам'яну, Благовіщення святої Богородиці. Цей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив церкву Благовіщення на брамі, щоб давати завжди радість місту цьому святим благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла. Після цього він звів монастир святого Георгія Побідоносця і монастир святої Ірини (хрестильне ім'я Ярослава було Георгій, а його друга жінка Інгігерд, дочка шведського короля Олафа ІІІ, відома з ісландських саг, мала хрестильне ім'я Ірина (в черницях - Анна, - так вона названа в житіях святих). На свою честь (Георгій-Юрій) Ярослав назвав також два міста, збудовані ним, - Юр'єв у Чудській землі і Юр'єв на ріці Росі. - перекл.). І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з'являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він дуже, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи їх часто вдень і вночі. І зібрав він писців багатьох, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і письмо святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, - так і цей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм'якшив, тобто хрещенням просвітив, а цей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, учення приймаючи книжне. Велика бо користь буває людині від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрості, стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо це є ріки, що напоюють увесь всесвіт. Це є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними в печалі ми втішаємося, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: "Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене - порада, у мене - мудрість, у мене - сила; мною царі царствують і володарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти тримають землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать". Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами. Читаючи бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців, знайде душі він користь велику. Ярослав же цей, як ото ми сказали, любив книги і, багато їх переписавши, положив їх у церкві святої Софії, що спорудив він сам. І прикрасив він її іконами цінними, і золотом, і сріблом, і начинням церковним. У ній же належні співи воздають богові в належні часи. І інші церкви ставив він по містах настановляючи попів і даючи їм частку майна свого і велячи їм повчати людей, оскільки це йому поручено Богом. І помножилися пресвітери і люди християнські, і радував-ся Ярослав вельми, бачачи багато церков і люду християнського, а ворог-диявол ремствував, що його перемагають нові люди християнські. У рік 6546 (1038). Пішов Ярослав на Ятвягів і переміг. У рік 6547 (1039). Освячена була митрополитом Феопемптом церква Успіння святої Богородиці, що її спорудив Володимир. У рік 6548 (1040). Ярослав пішов на Литву і переміг. У рік 6549 (1041). Пішов Ярослав на Мазовшан у човнах і переміг їх. У рік 6550 (1042). Пішов Володимир, син Ярослава, на Ям і переміг їх. І погинули коні у Володимирових воїв, і коли ще дихали коні, здирали шкури з них, - такий був мор на коней. У рік 6551 (1043). Послав Ярослав Володимира, сина свого, на Греків і дав йому воїв багато, а воєводство доручив Вишаті, батькові Яневому. І рушив Володимир на Цесароград у човнах, і прийшли вони на Дунай, а від Дунаю пішли до Цесарограда. І знялась буря велика, і розбила кораблі русі. І княжий корабель розбив вітер, і взяли князя на корабель Івана Творимирича, воєводи Ярославового. Інші вої Володимирові викинуті були на берег, числом шість тисяч. І коли хотіли вони повернутися в Русь, то не пішов з ними ніхто із дружини княжої. І сказав Вишата: "Я піду з вами". І висів він з корабля до них сказавши: "Якщо живий буду - то з ними, а якщо загину - то з дружиною". І пішли вони маючи намір добратися в Русь. І була вість грекам, що побило море кораблі русі, і послав цесар, на ім'я Костянтин Мономах, услід за руссю чотирнадцять суден. Тоді Володимир з дружиною, побачивши, що вони йдуть за ними, і пішовши назад, побив судна грецькі. І повернулися вони в Русь. У рік 6552 (1044). Викопані були з могил два князі, Ярополк і Олег, сини Святославові. І охрестили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі. У цей же час і в цей же рік помер Брячислав, князь полоцький, син Ізяславів, онук Володимирів, батько Всеславів, і Всеслав, син його, сів на столі його. Народила ж його мати від волхвування, бо коли мати народила його, то була в нього сорочка на голові його, і сказали волхви матері його: "Цю сорочку, що на голові його, нав'яжи на нього. Хай носить він її на собі до кінця живоття свого". Так що носив Всеслав її до смертного дня на собі, і через це немилостивий він був на кровопролиття. У рік 6553 (1045). Заложив Володимир святу Софію в Новгороді. У рік 6554 (1046). У цей рік була тиша велика. У рік 6555 (1047). Ярослав пішов на Мазовшан, і переміг їх, і князя їхнього вбив Мойслава, і підкорив їх Казимирові. У рік 6558 (1050). Преставилася жінка Ярославова, княгиня Ірина, у Новгороді місяця лютого в десятий день. У рік 6559 (1051). Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів. А тепер скажемо, звідки дістав свою назву Печерський монастир. Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав село Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут, і попів багатьох надбав, то між них же був пресвітер, на ім'я Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував церковні часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив Бог князю в серце добрий намір: поставив він його митрополитом у святій Софії, а ця печерка так залишилася. А не по багатьох днях знайшовся один чоловік, на мирське ім'я Антипа, із міста Любеча. І вложив йому Бог у серце намір у землю Грецьку йти і монастирі, що є там, подивитися. Він і подався йти на Святу Гору, і побачив тутешні монастирі, і возлюбив чернецтво. І прийшов він у один монастир із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена його, щоб возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухавши його, постриг його і нарік його ім'ям Антоній. І, напутивши його і научивши його чернецтва, сказав він йому: "Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення від Святої Гори, бо багато хто від тебе чорноризцями стануть". І благословив він його, і відпустив його, сказавши йому: "Іди з миром". Антоній, отож, прийшов до Києва і думав: "Де жити?" І походив він по монастирях, і не вподобав жодного, бо цього Бог не хотів. І став він ходити по дебрях і по горах, шукаючи, де б йому Бог показав належне місце. І прийшов він на пагорб, де ото Ларіон викопав був печеру, і возлюбив місце це, і вселився в неї, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи: "Господи! Утверди мене в місці цьому, і хай буде на місці цьому благословення Святої Гори і мого ігумена, що мене постриг". І став він жити тут, молячи Бога, їв хліб сухий, і того через день, а води в міру заживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі спокою ні вдень, ні вночі, - в трудах пробуваючи, і в неспанні, і в молитвах. Потім же, коли узнали це добрі люди, вони приходили до нього, приносячи йому, що було на потребу його. І набув він такої слави, як і Великий Антоній. І, приходячи до нього, просили люди від нього благословення. Потім же, коли преставився великий князь Ярослав і взяв владу син його Ізяслав і сів у Києві, Антоній уже був прославлений в Руській землі. І Ізяслав, довідавшись про життя його, прийшов із дружиною своєю, просячи у нього благословення і молитов. І відомий усім став Великий Антоній, і шанований усіма. І почали приходити до нього братія, і став він приймати і постригати їх. І зібралося до нього братії числом із дванадцять, викопали вони печеру велику, і церкву, і келії, які є і до сьогодні в печері під старим монастирем. Коли ж згуртувалася братія, сказав їм Антоній: "Це Бог вас зібрав, братія. Ви тут є по благословенню Святої Гори, тому що мене постриг ігумен Святої Гори, а я вас постригав. Хай буде на вас благословення, - перше - від Бога, а друге - від Святої Гори". І, це сказавши їм, він мовив до них: "Живіть осібно. Я поставлю вам ігумена, а сам хочу в іншу гору сісти один, усамотнившись, як ото і раніш я був звик". І настановив він їм ігумена, на ім'я Варлаам, а сам пішов у гору, викопав печеру, яка є під новим монастирем, і в ній і закінчив він живоття своє, живши у чесноті і не виходячи з печери сорок років, - і ніколи, і нікуди. В ній же лежать мощі його й до сьогодні. Братія ж та ігумен жили в печері. А коли братії умножилося і не могли вони вміститися в печеру, то задумали вони поставити монастир зовні печери. І прийшов ігумен і братія до Антонія, і сказали вони йому: "Отче! Умножилося братії, і не можемо ми вміститися в печері. Коли б повелів Бог і твоя молитва, то поставили б ми церквицю малу зовні печери". І повелів їм Антоній. Тоді вони поклонилися йому і поставили церквицю малу над печерою на честь Успіння святої Богородиці, і вчинила раду братія з ігуменом поставити монастир, і сказала братія з ігуменом Антонію: "Отче святий! Братія умножається, тому хотіли б ми поставити монастир". Антоній же, рад бувши, сказав: "Благословен Бог в усьому. А молитва святої Богородиці і отців, сущих у Святій Горі, нехай буде з вами". І, це мовивши, послав він одного з братії до Ізяслава, великого князя, кажучи так: "Княже мій! Бог ось умножає братію, а місце мале. Якби дав ти нам гору ту, що є над печерою". Ізяслав же, це почувши, був рад, і послав мужів своїх, і дав їм гору ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп'ям, келій поставили багато, і церкву завершили, і прикрасили її іконами. І відтоді почали називати монастир Печерським; тому що жили було ченці раніш у печері, то від того прозвався монастир Печерським. Постав же Печерський монастир по благословенню Святої Гори. Коли ж монастир Печерський було споруджено, а ігуменом був Варлаам, Ізяслав також поставив монастир святого Дмитрія Солунського і вивів Варлаама на ігуменство до святого Дмитрія, бо хотів зробити його вищим від цього монастиря, сподіваючись на багатство. Багато монастирів цесарями і боярами, і багатством поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постом, і молитвою, і неспанням. Антоній бо не мав ні золота, ні срібла, а досягнув усього постом і сльозами, як ото я говорив. Коли ж Варлаам пішов до святого Дмитрія, то братія, вчинивши раду, пішли до старця Антонія і сказали: "Постав нам ігумена". Він же мовив їм: "Кого ви хочете?" І вони сказали йому: "Кого хоче Бог і ти". І сказав він їм: "Хто у вас є більше послушливий, і кроткий, і смиренний, ніж Феодосій, нехай буде цей вам ігуменом". Братія тоді, раді бувши, поклонилися старцю і поставили Феодосія ігуменом сущій братії, числом двадцять. Коли ж Феодосій прийняв монастир, то почав він додержуватися великого стримання, і посту, і молитви зі сльозами, і збирати став багатьох чорноризців, і зібрав братії числом сто. І почав він шукати правила чернецького. І знайшовся тоді Михаїл, чернець монастиря Студійського, що прийшов був із Греків з митрополитом Георгієм. І став Феодосій у нього шукати устав ченців студійських, і, добувши його у нього, списав, і встановив у монастирі своєму: як співати співи монастирські, і поклони як держати, і читання читати; і стояння в церкві, і весь порядок церковний, і сидіння на трапезі, і що їсти в які дні - все це за уставом. Феодосій, все це роздобувши, передав монастирю своєму. Від цього ж монастиря прийняли всі устав, - по всіх монастирях. Тому-то вшанований є монастир Печерський як старший від усіх і почестю більший від усіх. А коли Феодосій жив у монастирі і дотримував доброчинного життя і чернецького правила, приймаючи всякого приходящого до нього, - до нього ж і я прийшов, мізерний і недостойний раб. І прийняв він мене, коли мені було сімнадцять років від народження мого. Ось так написав я і розповів і в який рік постав монастир, і через що монастир зветься Печерським. А про житіє Феодосія ще скажемо. У рік 6560 (1052). Преставився Воло-димир, син Ярославів старший, у Новгороді, і покладений був у святій Софії, що її він спорудив був сам. У рік 6561 (1053). У Всеволода народився син Володимир від Марії, цеса-риці грецької. У рік 6562 (1054). Преставився великий князь руський Ярослав. А коли він ще був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: "Оце я одходжу зі світу цього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви є брати від одного отця і одної матері. І якщо бу-дете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і підкорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців і дідів своїх погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, - замість себе, - стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду - Переяславль, а Ігорю - Володимир, а Вячеславу - Смоленськ". І так розділив він міста, заповівши їм не переступати братнього уділу, ні згоняти брата свого зі стола, і сказавши Ізяславу: "Якщо хто схоче зобразити свого брата, так ти допомагай тому, кого скривдять". І так наставив він синів своїх пробувати в любові. Сам же Ярослав був слабий. А коли прибув він до Вишгорода, то розболівся вельми. Ізяслав тоді в Турові княжив, а Святослав у Володимирі, а Всеволод тоді перебував у батька, бо любив його батько більше від усіх братів і мав його завжди з собою. Отож приспів Ярославу кінець життя, і віддав він душу свою Богові місяця лютого у двадцятий день, в суботу першого тижня посту, в святого Федора (Тірона) день. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість. ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ ІЗЯСЛАВОВОГО В КИЄВІ. У рік 6563 (1055). Прийшовши, Ізяслав сів у Києві, а Святослав у Чернігові, Всеволод же - в Переяславлі, Ігор у Володимирі, Вячеслав у Смоленську. У той же рік взимку пішов Всеволод на торків до міста Воїня і переміг торків. Того ж року приходив хан Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і повернулися половці до себе. У рік 6565 (1057). Преставився Вячеслав смоленський, син Ярославів, і посадили Ігоря в Смоленську, із Володимира вивівши. У рік 6566 (1058). Переміг Ізяслав голядь. У рік 6567 (1059). Ізяслав, і Святослав, і Всеволод висадили стрия свого Судислава з поруба, який сидів у ньому двадцять і чотири роки. І водили вони його до хреста, і став він ченцем. У рік 6568 (1060). Преставився Ігор, син Ярославів. Того ж року Ізяслав, і Святослав, і Всеволод, і Всеслав (Брячиславич) зібрали незчисленних воїв. І рушили вони на конях і в човнах, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися десь і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, Божим гнівом гнані, ті - від холоду, а другі - від голоду, а інші ж - від мору і суда Божого. І так Бог позбавив християн від поганих. У рік 6569 (1061). Прийшли половці вперше на Руську землю, воювати. Всеволод тоді вийшов супроти них місяця лютого у другий день. І сталася битва межи ними, і перемогли половці Всеволода, і спустошивши землю, відійшли. Це вперше було лихо для Руської землі від поганих безбожних ворогів. Князем же був у них Сокал. У рік 6571 (1063). Преставився Судислав, брат Ярославів. І погребли його в Києві у церкві святого Георгія Побідоносця. Того ж року в Новгороді йшов Волхов назад п'ять днів (коли в засуху дуже міліє озеро Ільмень, то буває, що ріка Волхов тече назад - перекл.). А це знамення не на добро було: на четвертий рік погоріло все місто. У рік 6572 (1064). Утік Ростислав, син Володимирів, онук Ярославів, до Тмутороканя, і з ним утікли воєводи Порей і Вишата, син Остромира, воєводи новгородського. І, прибувши, вигнав він Гліба (Святославича) із Тмутороканя, а сам сів замість нього. У рік 6573 (1065). Рушив Святослав на Ростислава до Тмутороканя, і Ростислав відступив геть з міста, - не убоявшись його, а не хотячи проти стрия свого зброю взяти. Святослав же, прийшовши до Тмутороканя, знову посадив сина свого Гліба і повернувся до себе. А прийшовши знову назад, Ростислав вигнав Гліба, і прийшов Гліб до батька свого. Ростислав же, прийшовши, сів у Тмуторокані. У той же рік Всеслав (Брячиславич) сів у місто Копиль і війну почав. У ті ж часи сталося знамення на заході: зоря превелика, промені маючи немов криваві, сходила звечора по заході сонця, - і так було протягом семи днів (комета Галлея, у перигелії була 27 березня 1066 року, увечері стала з'являтися з 24 квітня - перекл.). А це з'явилося не на добро, бо після цього було усобиць багато і нашестя поганих на Руську землю, - ця ж зоря була немов кривава, віщуючи пролиття крові. У ті ж часи дитину було вкинуто в ріку Ситомль. А дитя це виволикли риболови в неводі, і ми роздивлялися його до вечора, і знову вкинули його в воду, бо було на обличчі його таке: срамні вирости, а про інше не можна сказати сорому ради. Перед цим же часом сонце перемінилося: не було світле, а як місяць стало, і про це невігласи говорять, що його з'їдають. Так от, бувають ці знамення не на добро. Ми ж знаємо про це з того, що колись, за Антіоха, царя сірійського, в Єрусалимі приключилося. Зненацька по всьому місті протягом сорока днів стали з'являтися в повітрі вершники, що гасали на конях, при зброї, маючи золотий одяг. І полки їхні з'являлися з усіх боків, і потрясали вони зброєю, - а це провіщало навалу Антіоха, нашестя раті його на Єрусалим. Потім же, за Нерона, цесаря римського, в тім же Єрусалимі над містом засіяла зоря, подібна до списа, - і це віщувало нашестя римської раті. І знову так само було за Юстініана, цесаря римського: зоря засяяла на заході, випромінюючи світло, яку називали лампадою і яка сяяла протягом двадцяти днів; а після цього був зорелет з вечора до ранку, так що всі думали, що падають зорі, і знову сонце без променів світило, - а це провіщало крамоли, недуги, смерть людям. І знову, за Маврикія, цесаря грецького, було оце: жінка дитину народила без очей, без рук, в стегнах йому риб'ячий хвіст був приріс; і пес народився шестиногий. У Фракії ж двоє дітей народилося, одне з чотирма ногами, а друге з двома головами. Потім же, за Костянтина-іконоборця, цесаря грецького, сина Леонового, був зорелет на небі, так що зорі відривалися на землю, і ті, які бачили це, думали, що настав кінець світу; тоді ж сильно дули вітри. У Сірії ж був землетрус великий; земля розсілася на три поприща (міра довжини, близько 700 м - перекл.), і з землі дивом вийшов мул, який говорив людським голосом, провіщаючи нашестя іномовців, що й сталося, бо найшли сарацини на Палестинську землю. Знамення, отож, у небі, або в зорях, або в сонці, або птахами, або іншим чим не на добро буває, а знамення такі на лихо бувають; це або провіщання війни, або голоду, або смерть воно віщує. У рік 6574 (1066). Коли Ростислав (Володимирович) сидів у Тмуторокані і брав данину в Касогів і інших землях, то греки, убоявшись його, послали туди з обманом катепана (імператорського намісника - перекл.). І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір'я, то складав йому честь Ростислав. І одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав катепан: "Княже! Хочу за тебе пити!" І той мовив: "Пий!" Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем у чашу, - бо мав він під ногтем смертну трутизну, - катепан дав її князю, прирікши смерть за вісім днів. І той випив, а катепан, прийшовши до Корсуня, сказав, що в цей день помре Ростислав. Так воно й сталося. А цього катепана побили камінням люди корсунські. Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний, і красен лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день, а тоді покладений був у церкві святої Богородиці у Тмуторокані. У рік 6575 (1067). Розпочав війну Всеслав полоцький, син Брячиславів, і зайняв Новгород. Ярославичі ж троє, - Ізяслав, Святослав, Всеволод, - зібравши воїв, рушили на Всеслава, коли була велика зима, і прийшли до Мінська. Там мінчани заперлися в місті, і брати ці взяли Мінськ, посікли чоловіків, а жінок і дітей забрали у здобич, і пішли до річки Немиги. Всеслав також рушив насупроти. І, зібравшись на Немизі місяця березня в третій день, пішли вони один на одного. А був сніг великий, і сталася січа люта і загинуло багато у битві. І переміг Ізяслав, Святослав, Всеволод, а Всеслав утік. Потім же, місяця липня у десятий день, Ізяслав, Святослав і Всеволод, цілувавши хрест чесний Всеславу, сказали: "Прийди до нас, а ми не вчинимо тобі зла". Він же, сподіваючись на хресне цілування, переїхав у човні через Дніпро. І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним йшов, - тут і схопили вони Всеслава на річці Рші коло Смоленська, переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб із двома синами. У рік 6576 (1068). Прийшли іноплемінникі на Руську землю, половці. А Ізяслав, і Святослав, і Всеволод вийшли супроти них на річку Альту. І коли настала ніч, рушили вони одні проти одних. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих, і побігли руські князі, і перемогли їх половці. Наводить Бог у гніві своєму іноплемінників на землю, і тоді, коли вони в скрусі, люди звертаються до Бога; усобна ж війна буває від зваби диявольської. Бог бо не хоче зла в людях, а добра; а диявол радіє злому, вбивству, кровопролиттю, підіймаючи свари, заздрощі, братоненависництво, брехні. Коли ж котрий-небудь народ впаде у гріх, то карає його Бог смертю, або голодом, або наводячи поганих, або посухою, або гусеницею, або іншими карами. А якщо ми вчинимо покаяння, то в ньому Бог нам і велить пробувати. Говорить бо він нам через пророка Іоїля: "Наверніться до мене всім серцем вашим, постом і плачем". Адже якщо ми так вчинимо, то за всі гріхи прощені будемо. Але ми до зла повертаємось, як свиня в калі гріховному завжди валяючись, і так перебуваємо. Тому-то через пророка Ісайю Господь і говорить до нас: "А знав, - сказав він, - що ти впертий єси і залізні жили шиї твоєї". Через те "удержував я од вас дощ, один наділ одощив, а другий не одощив, і він висох, і поразив я вас спекою і різними карами, але й тоді не навернулися ви до мене. Через це сади ваші, і смокви ваші, ниви й діброви ваші я вигубив, - говорить Господь, - а пороків ваших не зміг вигубити. Посилав я на вас різні недуги і смерті тяжкі, і на скот ваш кару свою посилав, - але й тоді не навернулися ви до мене, а сказали: "Кріпімося". Коли ж ви насититесь пороками вашими? Ви ж ухилилися від путі моєї, - говорить Господь, - і спокусили багатьох, тим-то "буду я обличителем скорим противників моїх, і прелюбників, і тих, що клянуться брехливо іменем моїм, і тих, що лишають плати наймита, і тих, що чинять насильство сироті і вдовиці, і тих, що ухиляють суд від правди. Чого не стримались ви у гріхах ваших, а відхилили закони мої і не дотримались їх? Тож наверніться до мене, і я навернуся до вас, - говорить Господь, - і я відкрию вам потоки небесні, і одверну од вас гнів свій, допоки не буде всього в достатку у вас, і не виснажуватимуться сади ваші і ниви. Але ви обрушили на мене слова ваші, говорячи: "Метушливий той, хто служить Богу". Тому-то "устами воздають мені честь, а серце ваше далеко перебуває від мене", - говорить Господь. Через те - чого ми просимо, того й не дістаємо. "Буде бо, сказав Господь, - так: коли призовете ви мене, то я не послухаю вас. Будете шукати ви мене, злії, і не знайдете", бо не захотіли ви ходити по путях моїх. А через те закривається небо або ж зле відкривається, град замість дощу пускаючи або ж інеєм плоди виморожуючи і землю спекою мучачи за наші гріхи. Якщо ж ми покаємось у пороках своїх, то, яко чадам своїм, подасть він нам усе, чого ми просимо, і піде дощ нам ранній і пізній. "І наповняться токи ваші пшеницею, і проллються точила винні і маслинні, і я воздам вам за літа, що їх пожерла сарана, і жуки, і гусениця, - сила моя велика, яку послав я на вас", - говорить Господь вседержитель. І, це чуючи, утримаємося від зла, навернімось до добра. Знайдіть правий суд, позбавте від біди скривджуваного. На покаяння прийдімо, не воздаючи злом за зло і ні лжею за лжу, а любов'ю прилучимось до Господа нашого, постом, і риданням, і сльозами омиваючи всі прогрішення наші, не словом лише називаючись християнами, а поганськи живучи. Бо хіба це не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, - а чи не по-поганському є це? Це ж по диявольському наущенню одні цих прикмет дотримуються, а інші і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і іншими способами диявол обманює, хитрощами перебавлюючи нас від Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, - це бісом задумане. Ми бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, - це бісом задумане. А церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало хто знаходиться в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо від Бога і нашестя ворогів. По Божому повелінню дістаємо ми кару за гріхи наші. Але ми ж до попереднього знову повертаємось. Коли ж Ізяслав із Всеволодом прийшли до Києва, а Святослав до Чернігова, то люди київські прибігли до Києва і вчинили віче на торговищі, і сказали, пославши послів до князя: "Оце половці розсипались по землі. Дай-но, княже, зброю і коней, і ми ще поб'ємося з ними". Але Ізяслав цього не послухав. І стали люди говорити на воєводу, на Коснячка, і пішли з віча на Гору, і прийшли на двір Коснячків, і, не знайшовши його, стали коло двора Брячислава Ізяславича, і сказали: "Підемо висадимо дружину з погреба". І розділилися вони надвоє, і половина їх пішла до погреба, а друга половина пішла по мосту, і ці прийшли на княжий двір. Ізяслав сидів на сінях із дружиною своєю. І почали вони сперечатися з князем, стоячи внизу. Коли ж князь із віконця дивився, а дружина стояла біля князя, сказав Туки, Чюдинів брат, Ізяславу: "Бачиш, княже, люди завили. Пішли, нехай стережуть Всеслава". І коли він це говорив, то друга половина людей прийшла від погреба, відкривши погреб. І сказала дружина князю: "Це лихо є велике. Пішли до Всеслава, нехай, прикликавши його обманом до віконця, просадять його мечем". Та не послухав цього князь, а люди зняли крик і пішли до поруба Всеславового. Ізяслав же, бачивши це, із Всеволодом побігли з двора. Люди ж звільнили Всеслава із поруба в п'ятнадцятий день вересня і поставили його князем посеред княжого двора. А двір княжий розграбували - позабирали безліч золота і срібла, і куни, і хутро. Ізяслав же втік у Ляхи. Після цього ж половці пустошили по землі Руській, а Святослав тоді був у Чернігові. І коли половці пустошили вже довкола Чернігова, то Святослав, зібравши дружину і трохи чернігівців, вийшов на половців біля міста Сновська. Та побачили половці, що йде військо, і приготувалися стати насупроти. А Святослав, побачивши, що їх безліч, сказав дружині своїй: "Вдаримо, дружино! Вже нам нема куди дітися!" І вдарили вони, і переміг Святослав з трьома тисячами, а половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а інші потопилися в Снові, і князя їхнього Шарукана схопили у перший день листопада. І повернувся з перемогою у свій Чернігів Святослав. Всеслав же сів у Києві, - а це Бог явив хресну силу, тому що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його. І через те навів Бог поганих, а цього явно вибавив хрест чесний, бо в день Воздвиження Всеслав, зітхнувши, сказав: О, хресте чесний! Оскільки я в тебе вірив, позбав мене від ями цієї". І Бог показав силу хресну на поучення землі Руській: хай не переступають чесного хреста, цілувавши його. Якщо ж хто переступить, - то й тут дістануть кару і в прийдешньому віці муку вічну, тому що великою є сила хресна. Хрестом бо переможені бувають сили бісівські; хрестом бо господь пособляє князям у битвах; хрестом захищені, віруючі люди перемагають супостатів-противників; хрестом бо скоро позбавляємось ми від напасті, призиваючи його з вірою. Нічого ж біси не бояться, лише хреста, бо якщо буває від бісів видіння, то їх проганяють, осінивши обличчя хрестом. Всеслав же сидів у Києві сім місяців. У рік 6577 (1069). Рушив Ізяслав з Болеславом, князем лядським, на Всеслава, а Всеслав пішов насупроти. І прийшов Всеслав до Білгорода, а коли настала ніч, він, утаївшись від киян, утік із Білгорода до Полоцька. Назавтра ж, побачивши, що князь утік, повернулися люди до Києва. І вчинили вони віче, і послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: "Зло ми ото вчинили, князя свого прогнавши, а тепер він веде на нас землю Лядську. Підіть-но удвох у місто батька свого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши місто своє, рушити в Грецьку землю". І сказав їм Святослав: "Ми пошлемо до брата свого, що коли він піде на вас із ляхами погубити вас, то ми удвох підемо проти нього раттю. Не дамо ми погубити місто батька свого. Якщо ж він хоче прийти з миром, то хай прийде з невеликою дружиною". І заспокоїли вони обидва киян. Тим часом Святослав і Всеволод послали до Ізяслава послів, говорячи: "Всеслав від тебе втік. Тож не води ляхів до Києва, противника тобі нема. Якщо ж ти хочеш із гнівом іти і погубити місто, - то знай, що нам жаль отчого стола". Коли почув це Ізяслав, він залишив ляхів і пішов з Болеславом, небагато ляхів узявши, а перед собою послав до Києва сина свого Мстислава. І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що визволили були з поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання. Коли ж Ізяслав ішов до міста, то вийшли люди назустріч з поклоном. І прийняли князя свого кияни, і сів Ізяслав на столі своїм місяця травня у другий день. І коли розпустив він ляхів на прокорм, то побивали руси ляхів потайки, і повернувся Болеслав у землю свою. Ізяслав же вигнав торг на Гору, і прогнав Всеслава з Полоцька, і посадив сина свого Мстислава в Полоцьку, який незабаром тут помер. І посадив Ізяслав замість нього брата його Святополка, а Всеслав же втік. У рік 6578 (1070). Народився у Всеволода син, і нарекли його ім'ям Ростислав. Того ж року закладена була церква святого Михайла у монастирі Всеволожім на Видобичі. У рік 6579 (1071). Пустошили половці біля міста Ростовця і біля міста Неятина. Того ж року вигнав Всеслав Святополка з Полоцька. Того ж року переміг Ярополк Ізяславич Всеслава біля міста Голотичська. У ті ж часи прийшов волхв, спокушений бісом, бо, прийшовши до Києва, він говорив: "Явилися мені п'ять богів, кажучи так: "Повідай людям, що на п'ятий рік потекти Дніпру назад, а землям переступати на інші місця, так що стати Грецькій землі на Руській землі, а Руській на Грецькій, і іншим землям переміститися". Невігласи ж його слухали, а віруючі насміхалися, говорячи йому: "Біс тобою грає, на пагубу тобі". Що й сталося йому, бо одної ночі він зник безвісті. Біси бо, підштовхнувши людину, у зло вводять її. А потім, насміхаючись, вкинуть її в прірву смертельну, научивши її говорити, як оце ми розкажемо про бісівське наущення і дійство. Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви із Ярославля, говорячи: "Ми знаємо, хто запаси тримає". І пішли вони обидва по Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ліпших жон, говорячи, що ці жито тримають, а ці - мед, а ці - рибу, а ці - хутро. І приводили люди до них сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману і ніби прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони багатьох жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було з ними інших триста. У той же час випала нагода прийти сюди від Святослава Яневі, сину Вишатиному, який збирав данину. І розповіли йому білоозерці, що два чаклуни побили багатьох жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Янь же, вивідавши, чиї вони є смерди, і довідавшись, що вони власного його князя, послав тоді попа до тих людей, що були біля них, і сказав їм: "Видайте волхвів тих обох сюди, бо вони смерди мого князя". Але вони цього не послухали. Янь тоді пішов до них сам, без зброї. І сказали йому отроки його: "Не ходи без зброї, осоромлять тебе". Він тоді повелів узяти зброю отрокам, - а було з ним дванадцять отроків, - і пішов до них у ліс. Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Янь ішов з топірцем, то виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яня, кажучи йому: "Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи". Він тоді повелів бити їх, а до інших пішов, і вони накинулися на нього, і один не попав у Яня сокирою. Янь же, обернувши сокиру, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони втекли тоді у ліс, а вбили тут попа Яневого. Янь же, увійшовши у місто білоозерців, сказав їм: "Якщо ви не схопите обох волхвів цих, то не піду я від вас рік". Білоозерці, отож, пішовши, схопили їх і привели до нього. І сказав він їм: "За що ви погубили стільки людей?" Вони ж сказали: "Тому, що ці тримають запаси. А якщо ми обоє винищимо і переб'ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо жито, або рибу, або інше". Янь тоді сказав: "Воістину ви брешете, бо сотворив Бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров'ю, і нема в ній більше нічого. І ніхто більше нічого не знає, тільки Бог один відає". Та вони сказали: "Ми обоє знаємо, як створено людину". І він запитав: "Як?" Вони тоді сказали: "Коли мився Бог у мийні і спотівся, він обтерся віхтем і скинув його з неба на землю. І засперечався сатана з Богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, то в землю іде, а душа - до Бога". І мовив їм Янь: "Воістину спокусив уже вас диявол. У якого бога ви віруєте?" Вони ж сказали: "Антихриста". Він тоді запитав їх: "То де він є?" І вони відповіли: "Сидить у безодні". І мовив їм Янь: "То який це бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А Бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели. А цей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні, - як ото ви говорите, - очікуючи, коли прийде Бог із неба, і, взявши цього антихриста, зв'яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом - тут муку прийняти від мене, а по смерті - там". Вони тоді сказали: "Нам боги кажуть: "Не можеш ти нам зробити нічого". А він мовив: "Брешуть вам боги ваші". Вони ж сказали: "Стати нам перед Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого". Янь тоді повелів бити їх і повиривати бороди їм. Коли ж їх побили, а бороди повиривали розщепом, сказав їм Янь: "Що вам боги ваші кажуть?" Вони все одно сказали: "Стати нам перед Святославом". І повелів Янь вложити їм обом рубля в роти, і прив'язати їх до упругів, і пустити їх перед собою у човні, а сам за ними рушив. І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Янь: "Що вам кажуть боги ваші?" Вони тоді сказали: "Так нам боги кажуть: "Не бути нам живими через тебе". І сказав їм Янь: "То вам по правді кажуть боги ваші". Вони ж сказали: "Якщо ти нас пустиш - багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш - багато лиха дістанеш". А він сказав їм: "Якщо я вас відпущу, то лихо буде мені від Бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде від Бога". І спитав Янь гребців: "Чи в кого із вас убили оці двоє родича?" І вони сказали: "У мене матір, а в другого - сестру, в іншого - родича". Він тоді сказав: "Мстіть за своїх". І вони, схопивши їх, побили їх і повісили на дереві. Відплату дістали вони від Бога по справедливості. А коли Янь пішов додому, наступної ночі ведмідь, влізши на дерево, одгриз їх і розідрав обох чаклунів. І так загинули вони за наущенням диявольським, іншим віщуючи і ворожуючи, а своєї пагуби не відаючи. А коли Янь пішов додому, наступної ночі ведмідь, влізши на дерево, одгриз їх і розідрав обох чаклунів. І так загинули вони за наущенням диявольським, іншим віщуючи і ворожуючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то не прийшли б обоє на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені, то чому говорили, що "не померти нам обом", хоча той задумував убити їх? Це і є бісівське наущення: біси бо не відають думок людських, вони тільки вкладають помисли в людину, а таємниці не знають. Бог лише один відає помисли людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд. Так от тепер розкажемо про вигляд їх і про їхню ману. У ці ж часи і в ці роки довелось одному новгородцю прийти на Чудь. І прийшов він до чаклуна, хотячи, щоб той поволхвував, і той за звичаєм своїм став прикликати бісів у свій дім. Новгородець при цім сидів на порозі того дому, а в стороні оціпеніло лежав чаклун. І вдарив ним біс. Чаклун тоді, вставши, сказав новгородцю: "Боги наші не сміють увійти. Ти щось маєш на собі, що вони його бояться". Тоді він згадав про хреста на собі і, відійшовши, повісив його поза домом тим. Чаклун же став знову прикликати бісів, а біси сказали, заради чого новгородець прийшов. А після цього новгородець став питати його: "Чому вони бояться того, що ми носимо на собі хреста?" І той сказав: "То є знамення небесного Бога, що його боги наші бояться". Він тоді запитав: "А які є боги ваші? Де вони живуть?" І той сказав: "Боги наші живуть у безоднях. На вигляд же вони чорні, крилаті, хвоста мають, і підіймаються вони навіть під небо, щоб послухати ваших богів, бо ваші боги на небі є. Коли хто помре з ваших людей, то возносять його на небо, а коли хто з наших помирає, то несуть його до наших богів у безодню". Так що грішники в пеклі пробувають, очікуючи муки вічної, а праведники - в царстві небесному і в житлі оселяються з ангелами. Така ото є бісівська сила, і краса, і неміч. Тому-то й спокушають вони людей, велячи їм розказувати про видіння, що являються їм, нетвердим вірою людям. Одним вони являються ві сні, іншим - у маренні, і так волхвують люди через наущення диявольське. Більше ж бісівські волхвування бувають через жінок: бо сперш усього біс жінку спокусив, а жінка ця - чоловіка. Так із роду в рід багато волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами. Але й чоловіки невірні бувають спокушені бісами, як ото в найдавніші покоління, при апостолах же був Симон волхв, який чарами діяв. Він повелів псам по-людському говорити, а сам перемінявся то в старого, то в молодого, а то одного обертав в образ іншого; він це чинив, напускаючи ману. І Анній і Амврій чародійством чудеса творили, змагаючись з Мойсеєм, та невздовзі не змогли оба зрівнятися з Мойсеєм. Так само й Куноп чинив маною бісівською, ніби можна й по водах ходити, і інші наслання він чинив, бо збавляв його біс на пагубу йому й іншим. Такий волхв встав був при Глібі Святославичі в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби він був богом, і багатьох обдурив, мало не все місто. Говорив же він, що "я все знаю", хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, "я перейду по Волхву перед усіма". І стався заколот у місті, і всі йняли йому віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же Федір, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: "Якщо хто хоче віри йняти волхву - хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста - нехай іде до хреста". І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі йшли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, взявши сокиру під полу, прийшов до волхва і мовив йому: "То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?" І він сказав: "Я все знаю". І спитав Гліб: "А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?" І він сказав: "Я чудеса великі сотворю". Гліб тоді, вийнявши сокиру, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися. Він же загинув тілом і душею, віддавшись дияволові. У рік 6580 (1072). Перенесли святих страстотерпців Бориса і Гліба. Зібралися у Вишгороді Ярославичі - Ізяслав, Святослав і Всеволод, митрополит, яким був тоді Георгій, Петро, єпископ Переяславський, Михаїл, єпископ Юр'євський, і Феодосій, ігумен Печерський, і Софроній, ігумен монастиря святого Михайла, і Герман, ігумен монастиря святого Спаса на Берестовім, і Миколай, ігумен Переяславський, та інші ігумени. І всі, учинивши свято світле, переложили їх у нову церкву, що зробив її Ізяслав і яка стоїть й нині. Отож, узявши спершу Бориса в дерев'яній раці, Ізяслав, і Святослав, і Всеволод підняли її на плечі свої і понесли його. Попереду йшли чорноризці, свічі тримаючи в руках, а за ними - диякони з кадилами, а після цього - пресвітери, а за ними - єпископи з митрополитом, і за ними, раку несучи, йшли князі. І, принісши його в нову церкву, відкрили вони раку. І виповнилася церква пахощами гарними, приємними, і, побачивши це, прославили вони Бога. А митрополита страх обняв, бо він нетвердо вірував у них, Бориса і Гліба, і, упавши ниць, він просив прощення. І, цілувавши мощі Бориса, вложили його в раку кам'яну. А після цього, узявши Гліба в раці кам'яній, поставили його на сани і, взявши за мотузки, повезли його. Коли були вони у дверях, стала труна, не проходячи. І повеліли народові волати: "Господи, помилуй!", і повезли його. І положили їх місяця травня у двадцятий день, і, одспівавши літургію, обідали брати ці всі вкупі, кожен із боярами своїми, і в любові великій. Тримав же тоді Вишгород боярин Микола Чюдін, а церкву - піп Лазар. І по сьому розійшлися вони кожен до себе. У рік 6581 (1073). Підняв диявол розлад серед братів цих - Ярославичів. І коли настала звада межи ними, то були Святослав із Всеволодом заодно проти Ізяслава.І вийшов Ізяслав із Києва, а Святослав і Всеволод увішли в Київ місяця березня у двадцять і другий день, і сіли обидва на столі, на селі Берестовім, переступивши заповіт батьків. Святослав же був призвідцем вигнання брата, бо хотів він більшої волості. І Всеволода він збавив, говорячи: "Ізяслав сватається з Всеславом, замишляючи проти нас, і якщо ми його не упередимо, то він нас обох прожене". І так підбурив він Всеволода проти Ізяслава. Ізяслав же пішов у Ляхи із майном своїм і дружиною Олісавою, сподіваючись на багатство велике і говорячи: "Цим знайду я воїв". Та все забрали у нього ляхи і показали йому дорогу від себе. А Святослав сів у Києві, прогнавши брата свого і переступивши заповіт батьків, тим паче - і Божий. Великий бо це є гріх - переступати заповіт батька свого. Так, найперше переступили заповіт сини Хамові, рушивши на землю Сифову, а через чотириста років дістали вони відплату від Бога, бо від племені Сифового пішли євреї, що вибили хананейське плем'я, забрали свій уділ і свою землю. А потім переступив заповіт Ісаака, батька свого, Ісав, і був убитий, бо недобре це є - переступати чужий уділ. Того ж року заснована була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм і єпископом Юр'євським Михаїлом. Митрополит Георгій тоді перебував у Греках, а Святослав у Києві сидів. У рік 6582 (1074). Феодосій, ігумен Печерський, преставився. Скажемо ж про кончину його трохи. Коли ото приходила пора посту, то Феодосій мав звичай у масляну неділю ввечері цілувати на прощання братію, поучивши їх, як проводити пору посту в молитвах нічних і денних і як берегти себе від помислів поганих і від бісівського насіяння. "Біси бо, - казав він, - всівають чорноризцям помисли і бажання лукаві, розпалюючи їм уяву, і через це попсовані бувають їхні молитви. Отож, коли приходять такі помисли - треба не пускати їх знаменням хресним, говорячи так: "Господи, Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас. Амінь". А до цього ще треба мати стриманість, щоб не їсти багато, бо в їді багатій і в питті безмірному виростають помисли лукаві, а через помисли, що виросли, вчиняється гріх. Тому-то, - казав він, - треба противитися бісівському дійству і пронирству їх, і берегти себе від лінивства і від довгого спання, і бадьорим бути для церковного співу, і для слухання заповітів святих отців, і для читання книжного. Більше також належить чорноризцям мати в устах псалом Давидів і цим проганяти бісівську млявість. Паче ж усього - мати в собі любов до менших і покору та послух перед старшими. Старшим же - до менших мати любов і поучати їх, бути собою за приклад стриманістю, і неспанням, і ходінням до церкви, і смиренням, - і так научати й менших, і підтримувати їх. І так проводити піст". Говорив він теж так: "Оскільки Бог дав нам цих сорок днів на очищення душі, - а це є десятина від року, яку дають Богові, бо днів в році є триста і шістдесять і п'ять, із цих днів десятий день треба віддавати Богу, як десятину, котрою є піст цей сорокаденний, - то, в ці дні очистившись, душа святкує світле Воскресіння Господнє, радуючись Богові. Бо пора посту очищає ж розум людині, і пощення спокон віку має свій прообраз: Адаму не можна було їсти з одного дерева; постився і Мойсей сорок днів, і сподобився він дістати закон на горі Сінайській, побачивши славу Божу; у піст Самуїла мати Анна народила; постившись, ніневітяни гніву Божого позбулися; постившись, Ілія, отож, на небо був узятий і в райське блаженство; постившись, три отроки погасили силу вогнену; постившись сорок днів, Господь нам показав пору посту; постом апостоли іскоренили бісівське учення; завдяки посту явилися отці наші в світі, яко світила, і сяють вони й по смерті, виказавши труди великі і стриманість, як ото цей Великий Антоній, і Євфимій, і Сава, та інші, що їх і ми ревно будемо наслідувати, братія". І так поучивши братію і цілувавши всіх, кожного називаючи по імені, він ішов тоді з монастиря, узявши трохи хлібців. І, ввійшовши в печеру, запирав двері печери і засипав землею, і не говорив ні до кого. Якщо ж бувало доконечне діло, то через віконце він трохи бесідував у суботу або неділю, а в інші дні пробував він у пості і в молитві, і стримувався сильно. А приходив він назад у монастир у п'ятницю, в переддень Лазарів, бо в цей день кінчається сорокаденний піст: він розпочинається від першого понеділка Феодорового тижня, що настав, і закінчується в Лазареву п'ятницю; а Страстний тиждень встановлений, щоб поститися страждання ради Господнього. Коли ж на цей раз Феодосій прийшов до монастиря, за звичаєм він цілував, вітаючись, братію і святкував з ними Цвітний тиждень. А дочекавшись великого дня Воскресіння Господнього і за звичаєм відсвяткувавши його світло, він упав у недугу. І розхворівся він, і хворів п'ять днів. Потім настав вечір, і звелів він винести себе на двір. І братія, взявши його на санях, поставила їх перед церквою. Він тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударили в било, і зібралися всі. І він сказав їм: "Братія моя, і отці мої, і чада мої! Оце я вже одходжу від вас, бо явив ото мені Господь у пору посту, коли я був в печері, що піти мені зі світу цього. А ви кого хочете ігуменом поставити собі, щоб і я дав благословення йому?" І вони сказали йому: "Ти єси отець нам усім і учитель. Тому кого зволиш ти сам, то він буде нам отцем і ігуменом, і ми будемо слухати його, як і тебе". Отець же наш Феодосій сказав: "Пішовши, без мене назовіть, кого ви хочете, окрім двох братів - Миколи й Ігната. Із інших - кого хочете, від старших і до менших". Феодосій, ігумен печерський, повелів зібрати братію всю. І братія ударила в било, і зібралися всі. І він сказав їм: "Братія моя, і отці мої, і чада мої! Оце я вже одходжу від вас, бо явив ото мені Господь у пору посту, коли я був в печері, що піти мені зі світу цього. А ви кого хочете ігуменом поставити собі, щоб і я дав благословення йому?" І вони сказали йому: "Ти єси отець нам усім і учитель. Тому кого зволиш ти сам, то він буде нам отцем і ігуменом, і ми будемо слухати його, як і тебе". Отець же наш Феодосій сказав: "Пішовши, без мене назовіть, кого ви хочете, окрім двох братів - Миколи й Ігната (Микола був нечистий на руку, злодій; Ігнат, очевидно, теж не відзначався високою мораллю - перекл.). Із інших - кого хочете, від старших і до менших". Вони тоді, послухавши його, відступивши трохи від церкви і порадившись, послали двох братів сказати так: "Кого ото зволить Бог і твоя чесна молитва і кого й тобі любо - того назови". І Феодосій мовив їм: "Тож якщо від мене ви хочете ігумена прийняти, то я настановлю вам, але не по своєму велінню, а по приреченню Божому". І назвав він їм Іакова-пресвітера. Братії ж було це не любо, і вони сказали: "Він не тут постригся", - бо Іаков прийшов був з Альти із братом своїм Павлом. І стала братія просити дати їм Стефана-доместика, що був тоді учеником Феодосія, говорячи: "Цей виріс під рукою твоєю і тобі служив. Його нині нам дай". Сказав їм тоді Феодосій: "Це я по Божому повелінню нарік був вам Іакова, а це ви своєю волею вчинити хочете". Та, послухавши їх, він призначив їм Стефана, щоб був він їм за ігумена, і благословив Стефана, і сказав йому: "Чадо! Оце передаю я тобі монастир. Бережи його пильно, і як я встановив у ньому служби - так і ти додержуй. Правила монастирські та устав не змінюй, а роби все по закону, по чину монастирському". І після цього, взявши його, братія віднесла його в келію і положила його на одрі. А як настав шостий день, і був він вельми слабий, прийшов до нього Святослав із сином своїм Глібом. І коли сиділи вони обидва у нього, сказав йому Феодосій: "Оце відходжу я зі світу цього і ось передаю тобі монастир під нагляд, коли буде яке замішання в ньому. А ігуменство я поручаю Стефану, не давай його ображати". І князь, поцілувавши його на прощання, обіцявся піклуватись монастирем, і пішов від нього. Коли ж прийшов сьомий день, Феодосій уже знемагав. І прикликав він Стефана і братію, і став їм говорити так: "Якщо по моїм зішестю зі світу цього буду я угодний Богові і прийме мене Бог, то по моїм зішестю монастир стане підноситися і прибуватимуть у ньому чорноризці. І ви знайте, що прийняв мене Бог. Якщо ж після моєї кончини бідніти стане монастир чорноризьцями і потребами монастирськими, - то ви будете знати, що не буду я угодним Богові". І коли він це говорив, плакала братія, мовлячи: "Отче! Моли за нас Господа! Бо ми відаємо, що Бог труда твого не зневажить". І просиділа братія у нього всю ніч. А коли настав день восьмий, у другу суботу після Великодня, у годину другу дня, віддав він душу в руки Божії, місяця травня у третій день, індикта у дванадцятий рік, плакала за ним братія. Феодосій же заповідав був братії положити себе в печері, де ото явив він труди многі, сказавши так: "Уночі поховайте тіло моє". Так вони і вчинили. Коли ж приспів вечір, уся братія, узявши тіло його, положила його в печері, провівши зі співами, і зі свічами, достойно, на хвалу Господу нашому Ісусу Христу. А Стефан правив монастирем і блаженним стадом, що його зібрав був Феодосій. Такі чорноризці, яко світила, в Руській землі сяяли. Бо ті були пісники, а ті - тверді на неспання, а ті - на колінопоклоніння, а ті - на пощення через день і через два дні; одні ото їли хліб з водою, інші ж - зілля варене, а другі - сире. В любові пробуваючи, менші покорялися старшим, не сміючи перед ними говорити, а все сповняючи з покорою і з послухом великим. І так само й старші мали любов до менших, поучаючи їх і підтримуючи, яко чад возлюблених. Якщо який брат упаде в яке-небудь прогрішення, то підтримували його і епітимію одного брата розділяли троє або четверо із великої любові. Така ото була любов межи братією тією і стриманість велика. Якщо брат який-небудь ішов із монастиря, то вся братія мала через це сум великий, і, посилаючи по нього, приводили вони брата назад до монастиря. І, пішовши всі, поклонялись вони ігуменові, і молили ігумена, і приймали брата в монастир з радістю. Такі ото були вони, сповнені любові і стриманості, а із них назову кількох мужів, гідних подиву. Перший, Дем'ян-пресвітер, був такий пісник і стриманик, що тільки хліб і воду їв він до смерті своєї. Якщо ж коли хто приносив слабку дитину, або іншого кого, маючого яку-небудь недугу, приносили у монастир, або коли доросла людина, маючи яку-небудь недугу, приходила в монастир до блаженного Феодосія, то повелівав він цьому Дем'яну молитву творити над хворим. І як тільки він учиняв молитву і оливою святою мазав, то відразу зцілювалися ті, що приходили до нього. А якось, коли він розболівся і лежав у недузі, готовий кончину прийняти, то прийшов до нього ангел в образі Феодосієвім, даруючи йому царство небесне за труди його. Після цього ж прийшов Феодосій з братією, і сиділи вони у нього, а він знемагав і, глянувши на ігумена, сказав: "Не забувай, ігумене, що ти мені цієї ночі обіцяв". І зрозумів Феодосій великий, що він видіння бачив, і сказав йому: "Брате Дем'яне! Що я тобі пообіцяв - те тобі хай буде". Він тоді, заплющивши очі, віддав дух у руки Божії, а ігумен і братія поховали тіло його. Був також і другий брат, на ймення Ієремія, що пам'ятав хрещення землі Руської. Цьому ж був дар даний від Бога: він провіщав і передбачав майбутнє. І якщо він бачив кого в нечистім помислі, то викривав потайки і поучав берегтися диявола. А якщо котрий брат замишляв піти із монастиря, він бачив це, і, прийшовши до нього, викривав намір його, і підтримував брата. І якщо він кому передрікав що-небудь, чи добре, чи зле, - збувалося старцеве слово. Був теж і другий брат, на ймення Матвій. Той був прозорливий. Одного разу, коли він стояв у церкві на місці своїм, і підвів очі свої, і оглянув братію, що стояли, співаючи, по обох сторонах на криласі, то побачив він біса, який ходив навколо них в образі ляха, в накидці, і який носив у приполі квітки, що їх називають ліпок. І, обходячи навколо братії та виймаючи з надра приполи квітку, він кидав її на кого-небудь. І якщо прилипала квітка до кого з братів, що співали, то той, трохи постоявши і розслабивши розум, знаходив яку-небудь причину, йшов з церкви і, прийшовши в келію, спав і не повертався в церкву до кінця співу. Якщо ж кидав він на іншого і не прилипала до нього квітка, то стояв той міцно, співаючи, допоки не одспівували заутреню, і тоді йшов у келію свою. І це, бачивши, старець розповів братії своїй. А ще ж цей старець бачив таке. Як звичайно, коли цей старець відстояв заутреню, а братія, одспівавши заутреню, перед зорею йшла по келіях своїх, старець же цей виходив із церкви після всіх. І коли він якось йшов і сів, спочиваючи, під билом, - бо келія його була далеко від церкви, - то побачив він тут, ніби натовп пішов від брами. І підвів він очі свої, і побачив одного, що сидів на свині, а інші бігли навколо нього. І сказав їм старець: "Куди ви йдете?" І відповів біс, сидячи на свині: "По Михаля, по Толбоковича". Старець осінив себе хресним знаменням і прийшов у келію свою. І коли розсвіло, то все зрозумів старець і сказав келійнику: "Іди спитай, чи є Михаль у келії?" І сказали йому: "Він вискочив через стовп'я після заутрені". І розповів старець про видіння це ігумену і всій братії. При цьому ж старці Феодосій преставився, і був Стефан ігуменом, а після Стефана - Никон, а цей старець і далі ще жив. Якось, коли він стояв на заутрені, підвів він очі свої, хотячи побачити ігумена Никона, а побачив осла, що стояв на ігуменовім місці. І зрозумів він, що не встав ще ігумен. Так само й інших багато видінь бачив старець цей, і почив він у старості поважній у монастирі цьому. А був ото й інший чорноризець, на ім'я Ісакій. Коли пробував він ще у мирському житті, він був багатий, - бо був він купець, родом торопчанин, - але надумав він стати монахом. І, роздаючи майно своє нужденним і по монастирях, пішов він до Великого Антонія в печеру, молячи його, щоб той зробив його чорноризцем. І, прийнявши його, Антоній возложив на нього вбрання чернече і нарік його ім'ям Ісакій, - бо мирське ім'я його було Чернь. І цей Ісакій обрав суворе життя. Він облачився у власяницю, і звелів купити собі козла, і обдерти козла мішком, і натягнув його на власяницю, і обсохла навколо нього шкіра сира. І затворився він у печері, в одному проході, в келійці малій, ліктів на чотири, і тут молився Богу безперестану день і ніч зі сльозами. А їжею його була одна проскура, і та через день, а води в міру він пив. Приносив же це йому Великий Антоній і подавав йому віконцем, в яке лише рука проходила, і так діставав він їжу. І таке чинив він сім років, на світ не виходячи, ні на боці не лежачи, а сидячи він приймав трохи сну. Одного разу, коли настав вечір, він, як звичайно, став класти поклони, співаючи псалми аж до полуночі. А як стомлювався, то сідав на сидінні своїм. І коли ото він якось сидів, за звичаєм, і погасив свічу, то несподівано світ засяяв, яко сонце, в печері, так, що очі виймало людині. І підійшли до нього двоє юнаків прегарних, і сяяли обличчя їх, як те сонце, і говорили вони до нього: "Ісакію! Ми ангели є. А це йде до тебе Христос із ангелами". І, вставши, Ісакій побачив натовп і обличчя їхні, ясніші від сонця, - а один серед них такий, що сяяло від обличчя його дужче, ніж від усіх. І сказали вони обидва йому: "Ісакію! Оце тобі є Христос! Упавши, поклонись Йому!" Він же не зрозумів бісівського дійства, ані спом'янув перехреститися, а, виступивши, поклонився, яко Христу, бісівському дійству. Біси тоді підняли крик і сказали: "Ти вже наш єси, Ісакію!" І ввели вони його в келійку, і посадили його, і стали всідатися навколо нього, і була повна келія їх і прохід печери. І сказав один із бісів, якого називали "Христос": "Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі і тніть, хай нам Ісакій погопцює!" І утнули вони в сопілки, і в гуслі, і в бубни, і стали ним забавлятися, і, втомивши його, залишили його ледве живого і пішли, познущавшись над ним. А назавтра, коли розсвіло і приспіла пора спожити хліба, і прийшов Антоній до віконця, як звичайно, і мовив: "Благослови, отче Ісакію!", - то не було ні голосу, ні послухання. І багато разів кликав Антоній, і не було відповіді. І сказав Антоній: "Це вже, видно, він преставився". І послав він одного брата у монастир по Феодосія і по братію. І відкопали вони там, де було загороджено вхід, і, ввійшовши, узяли його, вважаючи його за мертвого, і, винісши, поклали його перед печерою. Та побачили вони, що він живий є, і сказав ігумен Феодосій: "Це могло бути від бісівського дійства". І положили вони його на одрі, і служив коло нього Антоній. У той самий час випало Ізяславові прийти з Ляхів. І став гніватися Ізяслав на Антонія із-за Всеслава Брячиславича, і Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдину гору і, викопавши печеру, тут вселився. І є печерний монастир святої Богородиці на Болдиних горах і до сих днів. Коли ж Феодосій довідався, що Антоній пішов до Чернігова, то, пішовши з братією, узяв він Ісакія, і приніс до себе в келію, і служив біля нього. У той самий час випало Ізяславові прийти з Ляхів. І став гніватися Ізяслав на Антонія із-за Всеслава Брячиславича, і Святослав, приславши, уночі забрав Антонія до Чернігова. Антоній же, прибувши до Чернігова, уподобав Болдину гору і, викопавши печеру, тут вселився. І є печерний монастир святої Богородиці на Болдиних горах і до сих днів. Коли ж Феодосій довідався, що Антоній пішов до Чернігова, то, пішовши з братією, узяв він Ісакія, і приніс до себе в келію, і служив біля нього. Бо він був такий розслаблений тілом і розумом, що несила йому перевернутися на другий бік, ні встати, ні сидіти, а лежав він на одному боці і лив під себе багаторазово, і черви прикинулися йому під стегнами від того, що він мочився. А Феодосій сам, своїми руками, обмивав його і опрятував його. Два роки ходив він отак коло нього. Це ж було чудно і дивно, що два роки лежав він, ні хліба не зажив, ні води, ні їжі якої, ні овочу, ні язиком слова не промовив, а німий і глухий лежав два роки. Феодосій же молив Бога за нього і молитву діяв над ним ніч і день, поки на третій рік він не заговорив, і став чути, і на ноги почав ставати, як дитина, і почав ходити. Але нехтував він до церкви ходити, і силою притягували його до церкви, і так помалу привчили його. А потім навчився він і до трапезної ходити. І, посадивши його окремо від братії, клали перед ним хліб, та він не брав його, доки не вложили, було, йому в руки. Феодосій тоді сказав: "Покладіть хліб перед ним і не вкладайте йому в руки. Хай сам їсть". І не хотів він тиждень їсти, та помалу, оглядавшись, він відкушував хліба і так навчився їсти. І так позбабив його Феодосій від підступу диявольського і від спокуси його. Ісакій же знову обрав тверде уповання і стриманість сувору. Коли ж Феодосій преставився і Стефан був замість нього, Ісакій тоді сказав: "Ото вже спокусив ти мене єси, дияволе, коли сидів я на одному місці, тому я вже не затворятимуся в печері, а подолаю тебе, ходячи в монастирі". І облачився він у власяницю, а на власяницю натягнув свиту з валу, і став юродство чинити, і допомагати почав кухарям, і варити на братію. А на заутреню ходячи раніш від усіх, він стояв міцно і непорушно. Коли ж приспівала зима і морози люті, то стояв він у пробоснях (легкі домашні черевики - перекл.), у черевиках у протоптаних, так що примерзали ноги його до каменя, і рухав ногами допоки не одспівають заутреню. А по заутрені він ішов на кухню і приготовляв вогонь, і воду, і дрова, а тоді приходили інші кухарі з братії. А один кухар, - він так само був на ім'я Ісакій, - сказав, насміхаючись, Ісакієві: "Оно сидить ворон чорний". Іди спіймай його". Він тоді, покло-нившись йому до землі і пішовши, спіймав ворона і приніс йому перед усіма кухарями. І вжахнулися вони, і розповіли про це ігумену й братії, і стала його братія поважати. Він же, не хотячи слави людської, став юродствувати і капостити почав то ігумену, то братії, то світським людям, так що деякі побивали його. І став він по миру ходити, так само юродивого із себе вдаючи. І вселився він у печеру, в якій раніш пробував, - бо вже Антоній був преставився, - і зібрав собі дітей, і натягав на них чернече вбрання, так що за це від ігумена Нікона діставав він побої, а то й від батьків тих дітей. Цей же все терпів, і переносив побої, і наготу, і холод удень і вночі. А одної ночі, коли запалив він піч у хижці біля печери і коли розгорілася піч, - а була вона стара, - то почало палити полум'я крізь щілини. Йому ж нічим було їх заложити, і він, наступивши на полум'я ногами босими, стояв, поки не вигоріла піч, і зліз. І багато іншого розповідали про нього, а дечому і ми очевидцями були. І так здобув він перемогу над бісівськими силами. Як тих мух, за ніщо він мав ото устрашання їх і ману їх. Говорив бо він до них: "Якщо ж мене ви колись спокусили були, то через те, що не знав я підступів ваших і лукавства. А нині маю я Господа Ісуса Христа, Бога нашого, і молитву отця нашого Феодосія. Я сподіваюся на Христа, я подолаю вас". І багато разів біси капості йому чинили і говорили йому: "А ти наш єси. Поклонився ти єси нашому старійшині і нам". Він же казав їм: "Ваш старійшина є антихрист, а ви - біси його є". І осіняв він себе хресним знаменням, і вони тоді зникали. А іноді ж знову вночі приходили вони до нього, страх на нього наводячи або ману напускаючи, ніби ото багато народу з мотиками і з рискалями з'являлося, говорячи: "Розкопаємо печеру цю і його тут загребем". Інші ж говорили: "Утікай, Ісакію, вони хотять тебе загребти". І він говорив до них: "Коли б ви людьми були, то вдень би ходили. А ви є тьма, і ві тьмі ходите, і тьма вас забере". І осінявся він хресним знаменням, і вони зникали. А іншим разом страхали вони його в образі ведмежім, іноді ж - лютим звіром, іноді ж - волом, а то змії повзли до нього, а то з'являлися жаби, і миші, і всілякі гади. Та не змогли вони йому нічого-таки вчинити, і сказали йому: "Ісакію! Переміг ти нас!" Він же сказав: "Оскільки ж ви колись перемогли мене були в образі Ісуса Христа і в ангельському, недостойними будучи того образу, то тепер є ви в образі звіриному і скотському, зміями і гадами, якими ви ото самі і є, бридкі, погані на вигляд". І відразу побігли біси від нього, і відтоді не було йому капості від бісів. Як він сам розповідав: "Було ото мені три роки борні цієї". А потім став він ще суворіше жити, і стримуватися, і постити, і не спати. І так жив він і скінчав живоття своє. І розболівся він у печері, і віднесли його, недужого, в монастир, і до восьмого дня помер він у Господі. Ігумен же Іоанн і братія, опрятавши тіло його, погребли його.Такі ото були чорноризці Феодосієвого монастиря, що сяють і по смерті, яко світила, і молять Бога за сущу ту братію, і за тих, що приносять пожертви в монастир, і за мирську братію, за тих, що в ньому й нині добродійним життям живуть, спільно, вкупі, у співах, і в молитвах, і в послуху на славу Богу Всемогущому, і Феодосієвими молитвами бережені. Йому ж слава вовіки. Амінь. У рік 6583 (1075). Почата була Стефаном-ігуменом церква Печерська над підвалинами; бо від основи Феодосій почав, - і закінчена вона була на третій рік, місяця липня в перший день. У цей же день прийшли посли із Німців до Святослава, і Святослав, величаючись, показав їм багатство своє. Вони ж, побачивши незчисленну безліч золота, і срібла, і паволок, сказали: "Воно за ніщо ж є, бо це лежить мертве. Військо є краще за це, бо мужі здобудуть і більше від цього". Так похвалився колись Єзекія, цар іудейський, перед послами царя вавілонського, а все його було забрано у Вавілон. Так і по смерті цього Святослава всі маєтності його розсипались нарізно. У рік 6584 (1076). Ходив Володимир, син Всеволодів, і Олег, син Святославів, ляхам у поміч на Чехів. У цей же рік преставився Святослав, син Ярославів, місяця грудня у двадцять і сьомий день від розрізування гулі на шиї і покладений був у Чернігові, в церкві святого Спаса. І сів після нього Всеволод на столі в Києві місяця січня в перший день. У цей же рік народився у Володимира син Мстислав, онук Всеволо-дів. У рік 6585 (1077). Рушив Ізяслав з ляхами до Києва, а Всеволод пішов насупротив йому. І коли Всеволод був у поході, в Чернігові сів Борис Вячеславич місяця травня у четвертий день. І було княжіння його вісім днів, і втік він у Тмуторокань до Романа Святославича. Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І, прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня у п'ятнадцятий день. Олег же, Святославів син, перебував у Всеволода в Чернігові. У рік 6586 (1078). Утік Олег, син Святославів, до Тмутороканя від Всеволода місяця квітня в десятий день. У цей же рік убитий був Гліб, Святославів син, у Заволоччі. Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, був гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний. Тіло ж його покладено було в Чернігові за святим Спасом місяця липня у двадцять і третій день. Коли замість нього в Новгороді сидів Святополк, син Ізяславів, Ярополк Ізяславич сидів у Вишгороді, а Володимир Всеволодович сидів у Смоленську, привів Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони обидва з половцями на Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на річці Сожиці, і перемогли половці Русь, і багато було вбито тут: убитий був тут воєвода Іван Жирославич, і боярин Туки, Чюдинів брат, і воєвода Порей, і багато інших місяця серпня у двадцять і п'ятий день. Олег же і Борис прийшли до Чернігова, думаючи, що вони подолали. Та їм, які землі Руській багато зла вчинили, проливши кров християнську, довелось узнати, що кров ту від рук їхніх відплатить Бог, довелося відповідь дати за загиблі душі християнські. Всеволод же прийшов до брата свого Ізяслава в Київ, і, поцілувавшись, сіли вони обидва, і розповів йому Всеволод усе, що сталося. І сказав йому Ізяслав: "Брате, не тужи. Ти ж бачиш, скільки мені приключилося лиха? Спершу бо чи не вигнали мене і майно моє чи не розграбували? А яку потім я вину вчинив? А чи не вигнали ви мене, брати мої? І чи не блукав я по чужих землях і майна не був позбавлений, хоч не зробив я ніякого зла? І нині, брате, не тужімо. Якщо буде нам частка в Руській землі - то обом, якщо позбавлені будемо - то обидва. Я зложу голову свою за тебе". І, це сказавши, утішив він Всеволода, і повелів збирати воїв від малого до великого. І рушив Ізяслав з Ярополком, сином своїм, а Всеволод із Володимиром, сином своїм, і пішли вони до Чернігова. А чернігівці заперлися в місті. Олега ж і Бориса не було в Чернігові. Оскільки ж чернігівці не відчинилися, війська пішли приступом до міста, і Володимир підійшов до Східної брами від річки Стрижені і захопив браму. І взяли вони окольне місто, і спалили вогнем, а люди втекли у внутрішнє місто. Ізяслав тим часом і Всеволод почули, що проти них іде Олег і Борис. Отож Ізяслав і Всеволод упередивши, пішли вдвох від міста насупроти Олегові. І сказав Олег Борисові: "Не ходімо супроти них. Не можемо ми двоє стати проти чотирьох князів. Пішли з проханням до стриїв своїх". І сказав йому Борис: "Ти дивись, я готов. Я їм противник усім". І, нахвалившись вельми, не знав він, що "Бог гордим противиться, а смиреним благодать дає" і "хай не хвалиться сильний силою своєю". І пішли війська одне одному насупроти. І коли були вони на містині коло села Гуричева на Нежатиній ниві і зійшлися обидва, то сталася січа люта. І спершу вбили Бориса, сина Вячеславового, що нахвалився вельми. А Ізяслав стояв у піших рядах, і один воїн, зненацька під'їхавши ударив його списом у плечі, і так убитий був Ізяслав, син Ярославів. Січа ж продовжувалася, і побіг Олег з невеликою дружиною, і ледве втік. І подався він до Тмутороканя. Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. І, взявши тіло його, привезли його в човні, і поставили навпроти Городця Пісочного. І вийшов назустріч йому весь Київ. І положили його на сани, і повезли його зі співами попи і чорноризці, і понесли його в місто, і не можна було чути співу серед плачу великого і голосіння: плакало по ньому все місто. Ярополк же йшов за ним, плачучи, з дружиною своєю: "Отче, отче мій! Скільки без печалі пожив ти на світі цьому, багатьох напастей зазнавши від людей і від братів своїх? Тепер же загинув ти не від брата, а за брата свого положив голову свою!" І положили тіло його в церкві Успіння святої Богородиці. Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобливий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а був він прямий розумом, не воздаючи злом за зло. Скільки ото йому заподіяли кияни! Самого вигнали, а добро його розграбували, - і не воздав він за це злом. Якщо хто каже: "Він киян порубав, котрі ото висадили Всеслава з поруба", - то не він це зробив, а син його. А тоді обидва брати рідні вигнали його, і ходив він по чужій землі, блукаючи. А коли знову сидів він на своєму столі і прийшов до нього Всеволод, переможений, то не сказав він йому: "Скільки зазнав я від вас обох зла!" Не воздав він злом за зло, а втішив його, сказавши йому: "Після того ж, як ти, брате мій, виявив до мене любов, увів мене на стіл мій, назвавши мене старшим від себе, то я не спом'яну колишнього зла. Ти мені єси брат, а я тобі, і положу я голову свою за тебе", - що й сталося. Не сказав же він йому: "Скільки зла ви мені обидва вчинили, а нині це тобі приключилося". Не сказав він: "Це мене не обходить", а взяв він на себе печаль братню, і виявив любов велику, діючи за апостолом Павлом, який говорить: "Утішайте печальних". Воістину, якщо і вчинив він щось на світі цьому, який-небудь гріх, - проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню образу. Про таких бо і Господь сказав: "Якщо хто положить душу свою за друзів своїх, великим цей наречеться в Царстві Небесному". Соломон же сказав: "Браття, в бідах пособниками бувайте". Любов бо є вище від усього. Як ото Іоанн говорить: "Бог - це любов, і той, хто пробуває в любові, - у Бозі пробуває, і Бог у ньому пробуває. Того досягається любов'ю, що ми заслугу маємо в день судний, бо яким ото він є, такими і ми єсмо у світі цьому. Боязні немає в любові, а справжня любов геть викидає боязнь, тому що в боязні є мука, і той, хто боїться, не є сповнений справжньої любові. Якщо хто каже: "Я Бога люблю", а брата свого ненавидить, - це лжа є. Бо той, хто не любить брата свого, якого він бачить, як він може любити Бога, якого не бачить? Таку заповідь ми маємо від нього: нехай той, хто любить Бога, любить і брата свого". У любові бо все досягається, через любов же і гріхи прощаються, заради любові ж і Господь зійшов на землю, і розіп'явся за нас, грішних, і, взявши гріхи наші, пригвоздив себе на хресті, давши нам хрест свій на поміч і на прогнання бісів. Задля любові мученики пролили кров свою, задля любові ж і цей князь пролив кров свою за брата свого, здійснюючи заповіт Господній. ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ ВСЕВОЛОДОВОГО В КИЄВІ Всеволод же сів у Києві на столі батька свого і брата свого, перейнявши всю волость Руську. І посадив він сина свого Володимира у Чернігові, а Ярополка Ізяславича у Володимирі, придавши йому Туров. У рік 6587 (1079). Прийшов Роман Святославич із половцями до міста Воїня. Всеволод же, ставши коло Переяславля, вчинив мир із половцями. І повернувся Роман назад, і коли був він... (тут в оригіналі очевидний пропуск, і неясно, де був Роман - перекл.), убили його половці, Романа, місяця серпня у другий день. І є кості його, і донині вони там лежать, сина Святослава і внука Ярослава. А Олега Святославича, схопивши, хозари вислали за море, до Цесарограда, і Всеволод посадив посадника Ратибора у Тмуторокані. У рік 6588 (1080). Піднялися на рать торки переяславські проти Русі. Всеволод тоді послав на них сина свого Володимира, і Володимир, пішовши, переміг торків. У рік 6589 (1081). Утік Ігоревич Давид із Турова з Володарем Ростиславичем місяця травня у вісімнадцятий день. І прийшли вони обидва до Тмутороканя, і схопили Ратибора, і сіли у Тмуторокані. У рік 6590 (1082). Помер Осінь, половецький князь. У рік 6591 (1083). Прийшов Олег із Греків до Тмутороканя, і схопив Давида Ігоревича і Володаря Ростиславича, і сів у Тмуторокані. І посік він хозар, які були радниками, щоб убити брата його Романа і його самого, а Давида і Володаря відпустив. У рік 6592 (1084). Приходив Ярополк Ізяславич у Київ до Всеволода на Великдень. У цей же час утекли два Ростиславичі, - Володар і Василько, - від Ярополка із міста Перемишля і, прийшовши до міста Володимира, прогнали Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і вигнав він обох Ростиславичів, і посадив Ярополка у Володимирі. У цей же рік Давид захопив гречників (купців, що користувалися Гречником (дніпровською частиною водної путі із Варягів у Греки), здійснюючи торгові операції між Києвом і Константинополем - перекл.) у місті Олешні і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши мужів своїх, привів його і дав йому місто Дорогобуж. У рік 6593 (1085). Ярополк збирався йти на Всеволода, бо послухав він злих дорадників. Довідавшись про це, Всеволод послав проти нього сина свого Володимира, і Ярополк тоді, залишивши матір свою і дружину свою (військо) в Луцьку, сам утік у Ляхи. Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир посадив тоді Давида в місті Володимирі замість Ярополка, а матір Ярополкову Олісаву, і жону його Ірину, і дружину його привів до Києва, майно його забравши. У рік 6594 (1086). Всеволод заклав церкву святого Андрія Первозваного при Іоанні преподобнім, митрополиті. Він зробив у церкві тій монастир, і в ньому дівою постриглася дочка його, на ім'я Янка. Ця ж Янка, зібравши чорноризиць багатьох, пробувала з ними по монастирському правилу (за грецькими джерелами та науковими дослідженнями, Янка (Анна) була нареченою Константина, сина візантійського імператора, але шлюб не відбувся, бо нареченого силоміць постригли в ченці, а тоді постриглася в черниці і Янка - перекл.). У рік 6595 (1087). Прийшов Ярополк із Ляхів і вчинив мир з Володимиром. І пішов Володимир назад до Чернігова, а Ярополк сів у місті Володимирі. І, пересидівши кілька днів, пішов він до Звенигорода. І не дійшов він до міста: простромив його проклятий убивця Нерядець, дияволом наущений і злими людьми. Князь же Ярополк лежав на санках, а він з коня шаблею проткнув його місяця листопада у двадцять і другий день. Тоді, підвівшись, Ярополк вирвав із себе шаблю і голосно заволав: "Ох, це ти мене, вороже, погубив!" І втік Нерядець проклятий у Перемишль до Рюрика Ростиславича. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко і Войкіна, і інші отроки і понесли його до Володимира, а звідти до Києва. І вийшов назустріч йому благовірний князь Всеволод із двома синами своїми, Володимиром і Ростиславом, і всі бояри, і блаженний митрополит Іоанн, і чорноризці, і пресвітери, і всі кияни. Великий плач учинили вони над ним, із псалмами і співами провели його до монастиря святого Дмитрія Солунського і, опрятавши тіло його, з честю положили його в раці мармуровій у церкві святого апостола Петра, що її він сам почав був зводити, місяця грудня у п'ятий день. Багато бід зазнавши, без вини вигнаний братами своїми, кривджений і розграбований, вкінці він і смерть гірку прийняв, та вічного життя і покою сподобився. Такий бо був блаженний князь Ярополк: кроткий, смирений, братолюбивий і убоголюбець, він десятину давав щорічно від усіх добр своїх і від хлібів святій Богородиці печерській і молив Бога завжди, говорячи: "Господи, Боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ото дав ти брату моєму Борису і Глібові, від чужих рук, нехай омию я гріхи всі своєю кров'ю, ізбудуся суєтного світу і сіті ворожої". І того, що він просив, не позбавив його милостивий Бог. Він дістав ті блага, що їх ані око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині які не спадали, а які уготував Бог тим, що люблять Його. У цей же рік ходив Всеволод до Перемишля. У рік 6596 (1088). Освячена була церква святого Михайла Всеволодового монастиря митрополитом Іоанном і єпископами Лукою білгородським та Ісайєю ростовським. Ігуменство того монастиря тримав тоді Лазар. У тім же році пішов Святополк Ізяславич із Новгорода до Турова на княжіння. У цей же рік помер Никон, печерський ігумен. У цей же рік узяли волзькі болгари місто Муром. У рік 6597 (1089). Освячена була церква печерська святої Богородиці Феодосієвого монастиря Іоанном, митрополитом, і Лукою, білгородським єпископом, і єпископом ростовським Ісайєю, і Іоанном, чернігівським єпископом, і Антонієм, юр'євським єпископом, при Всеволоді, благовірному князеві державному Руської землі, і дітях обох його, Володимирові і Ростиславові, коли воєводство київської тисячі тримав Янь Вишатич, а ігуменство печерське - Іоанн. У цей же рік преставився Іоанн, митрополит. Був же Іоанн цей муж знаючий у Письмі Святому і поученні, милостивий до убогих і вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смирений душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли Письмом Святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого. У цей же рік пішла в Греки Янка, дочка Всеволода, про яку сказано було раніше. У рік 6598 (1090). Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: "Це мертвець прийшов". І, пробувши від року до року, він помер. Був же цей муж не книжник, а простий на розум і просторіка. У цей же рік освячена була церква святого Михайла переяславська Єфремом, тієї церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія, і спорядив у ній багате вбрання, оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням. Цей Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав церкву святого Феодора Стратилата на Єпископських воротах міста, і святого Андрія Первозваного коло церкви святого Михайла біля воріт, і кам'яні стіни міста, і кам'яну споруду бані, - цього ж не було в Русі, - і прикрасив місто Переяславське спорудами церковними та іншими будовами. У рік 6599 (1091). Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: "Недобре є лежати нашому отцю Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців зібрав". І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його. А оскільки за три дні приспівало свято Успіння Богородиці, то повелів ігумен копати там, де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я, грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був його зачинателем. Прийшов отож, ігумен до мене і сказав мені: "Підьмо обидва в печеру до Феодосія". І я, прийшовши з ігуменом, так щоб же не знав ніхто, і роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати - збоку від входу. Сказав тоді до мене ігумен: "Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі допоможе". Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати, і в вівторок присмерком узяв із собою другого брата Марка, так щоб ніхто не не знав, прийшов у печеру... У рік 6599 (1091). Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: "Недобре є лежати нашому отцю Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців зібрав". І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його. А оскільки за три дні приспівало свято Успіння Богородиці, то повелів ігумен копати там, де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я, грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був його зачинателем. Прийшов отож, ігумен до мене і сказав мені: "Підьмо обидва в печеру до Феодосія". І я, прийшовши з ігуменом, так щоб же не знав ніхто, і роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати - збоку від входу. Сказав тоді до мене ігумен: "Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі допоможе". Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати, і у вівторок присмерком узяв із собою другого брата Марка, так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав мотику другому брату. І копали ми до полуночі, і втомилися, та не могли докопатися. І став я журитися, чи не вбік ми якось копаємо. Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом, а друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: "Ударили в било", - і я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: "Ударили в било", - то я сказав: "Я прокопав уже". Та коли я прокопав, обняв мене страх, і став я волати: "Господи, помилуй!" У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучи, коли ігумен, утаївшись, з кимось перенесе його потай, і дивилися в бік печери. І коли ударили в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши, перейшли на верх церкви, де ото потім похований був святий Феодосій. У цю саму пору Стефан, - що був замість нього, Феодосія, ігуменом, а на цей час став уже єпископом володимирським, - дивлячись у своєму монастирі на Клові через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що це несуть Феодосія, - бо йому було сповіщено про це раніш за один день, - і пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав, узявши з собою Климента, якого він поставив на Клові ігуменом після себе. Їхали вони собі, і бачили зорю велику, а коли прибули близько - побачили багато свічей над печерою. Та прийшли вони до печери - і не побачили анічого. І прийшли вони всередину печери, а ми сиділи коло мощей його. Бо коли я прокопав, то послав Марка до ігумена Іоанна: "Приходь, та візьмемо його". Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми побачили мощі його, які лежали, але суглоби його не розпалися і волосся на голові присохло. І, поклавши його на варимантію та взявши на плече, винесли вони його перед печерою. А на другий день зібралися єпископи - Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський, Марин юр'євський. І ігумени всі від усіх монастирів із чорноризьцями прийшли, і люди благочестиві. І взяли вони мощі Феодосієві, зі свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий день, у четвер, о першій годині дня, індикта чотирнадцятого року. І святкували світло в той день. Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото за живоття свого Феодосій тримав ігуменство і правив стадом, порученим йому Богом, - чорноризьцями, то не лише цими одними, але й мирськими душами опікувався він, щоб вони спаслися. Особливо ж дбав він про синів своїх духовних, утішаючи і поучаючи тих, хто приходив до нього, а іноді в доми їхні приходячи і благословення їм даючи. Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня Вишатича, воєводи київського і до жінки його Марії, - бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді Господній і в любові жили, - так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним - муку, і про смертний час. Та коли він це говорив, і про покладення тіл обох у гробі, то сказала їм, Феодосієві та Яневі, жінка Янева: "Хто зна, де ото мене положать?" Сказав тоді Феодосій: "Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш". І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять років раніш, а це збулося, бо цей рік преставилася жінка Янева, на ім'я Марія, місяця серпня в шістнадцятий день. І, прийшовши та співавши належні співи, чорноризьці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Феодосій же покладений був у чотирнадцятий день, а ця - у шістнадцятий. Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірно, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, і молячись за поручене йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руську. Отож по зішестю своїм ти молишся, Феодосію, за віруючих людей і за своїх учнів, які, дивлячись на раку твою, згадують учення твоє, і стриманість твою, і прославляють Бога, а я, грішний твій раб та учень, не знаю, чим вихвалити тебе, добре твоє життя і стриманість. Так скажу оце лише небагато: "Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання возлюбивши, Богу послужив ти єси у монашім житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі, пощенням превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку цього одлинувши, ідучи вслід за стопами високодумних отців і ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись!Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання - джерело беззаконня і неспокою. І підступів бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців святих, наслідувавши учення їх, і звичай їх, і стриманість їх, і правила їх дотримуючи. Особливо ж ти ревно наслідував Великого Феодосія - життям, і звичаєм, і стриманістю. Ревно наслідуючи його, і дотримуючи звичаю його, і переходячи від справи доброї до справи кращої, належні Богові молитви воздаючи і гарні пахощі приносячи - кадило молитовне, фіміам запашний, - перемігши мирське бажання і миродержця-князя віку цього, супротивника подолавши - диявола і його підступи, ти переможцем став, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши супротивно, укріпившись зброєю хресною, і вірою непоборною, і Божою допомогою. Тож помолися за мене, чесний отче, щоб позбавитись мені від сіті ворожої, і від ворога-противника убережи мене твоїми молитвами". У цей же рік було знамення в сонці: воно зникло і мало його зосталося; було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший день (у 1091 році сонячне затемнення було справді о другій годині після сходу сонця 21 травня - перекл.). У цей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, і коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій з неба. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля, - багато хто чув (ідеться про падіння на землю великого метеорита, вогнений слід якого вважали за небесного змія - перекл.). У цей же рік волхв об'явився у Ростові і пропав. У рік 6600 (1092). Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні диявольському, серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, бігали, як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І від того люди вмирали, і не сміли вони виходити з домів. Потім же стали біси вдень з'являтися на конях, але не було видно їх самих, а було видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: "Мертв'яки б'ють полочан". А з'явисько це почалося із міста Друцька. У ці ж часи було знамення в небі: наче коло превелике було посеред неба. У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато гаїв загоралися самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать велика була від половців звідусіль, і взяли вони три міста: Пісочен, Переволоку, Прилук, і багато сіл спустошили. У цей же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів. У цей же рік помер Рюрик, син Ростиславів. У ці ж часи багато людей вмирало від різних недуг, так що говорили ті, які продають гроби: "Продали ми гробів від Пилипового дня до м'ясопусту сім тисяч". А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші і неправди. Це ж навів на нас Бог, велячи нам мати покарання, і стримуватися від гріха, і заздрості, і ненависті, і від інших злих справ диявольських. У рік 6601 (1093), індикта перший рік. Преставився великий князь Всеволод, син Ярославів, онук Володимирів, місяця квітня в тринадцятий день, а похований був у чотирнадцятий день; тиждень тоді був страсний, а день тоді був великий четвер, коли його положили в гробі у великій церкві святої Софії. Цей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він стримувався від пияцтва і похоті, тому й любив його батько його, так що бувало говорив батько його до нього: "Сину мій! Добре тобі, що чую я про твою сумирність, і радію я, бо ти заспокоюєш старість мою. Якщо тобі Бог дасть прийняти волость стола мого після братів своїх по праву, а не насильством, то коли відведе тебе Бог від живоття твого, тут теж ти ляжеш, де ото я, коло гробу мого, тому що люблю я тебе більше, ніж братів твоїх". Отож і збулося слово батька його, яке він говорив був, бо цей Всеволод прийняв-таки після братів стіл батька свого, і по смерті брата свого Ізяслава сів у Києві, князюючи, хоча були йому тут прикрості більші, гірші, ніж тоді, коли сидів він у Переяславі. Бо коли він сів у Києві, прикрість була йому від синів своїх, тому що стали вони дозоляти йому, хотячи волостей, - той цієї, а той іншої. І він, мирячи їх, роздавав волості їм, а через них же прикрощі настали йому і недуги. І надходила до нього старість, і стали йому подобатися думки молодих, і раду він чинив із ними. А ці й почали його підбивати, і став він невдоволений дружиною своєю першою, а людям не можна було знайти княжої справедливості. І стали тіуни (управителі княжого господарства - перекл.) його грабувати людей і обкладати податками, а він цього не знав у недугах своїх. І коли він розболівся вельми, то послав гінця по сина свого Володимира до Чернігова. І прийшов Володимир, і, побачивши батька недужим, плакав вельми. І сиділи біля Всеволода Володимир і Ростислав, син його менший, а коли ж прийшов час, преставився він тихо і спокійно, і прилучився до предків своїх, княживши у Києві п'ятнадцять років, а в Переяславлі - рік, і в Чернігові рік. Володимир же, оплакавши з Ростиславом, братом своїм, батька свого, опрятали тіло його. І зібралися єпископи, і ігумени з чорноризьцями, і попи, і бояри, і прості люди, і, взявши тіло його, з належними співами положили його у святій Софії, як ото ми сказали раніш. Володимир тим часом став роздумувати, кажучи: "Якщо я сяду на столі батька свого, то матиму війну зі Святополком, бо то стіл його батька раніше був". І, так розміркувавши, послав він послів до Святополка до Турова, а сам пішов до Чернігова, а Ростислав - до Переяславля. А коли минув Великдень і пройшла Світла неділя, в день антипасхи, місяця квітня у двадцять і четвертий день, був початком Святополкового у Києві княжіння. ПОЧАТОК КНЯЖІННЯ СВЯТОПОЛКОВОГО У КИЄВІ Прийшов Святополк до Києва, і вийшли назустріч йому кияни з поклоном. І прийняли вони його з радістю, і сів він на столі батька свого і стрия свого. У цей же час пішли половці на Руську землю. Почувши, що вже помер Всеволод, послали вони послів до Святополка вимагати викуп за мир. Святополк же не порадився зі старшою дружиною батька і стрия свого, а вчинив раду з тими, які прийшли з ним, і, схопивши послів, всадив їх у погреб. Почувши ж це, половці почали воювати. І прийшло половців багато, і обступили вони місто Торчський. І Святополк, почувши це, відіслав послів-половців, просячи миру. Та не захотіли половці миру і пустилися по землі, розоряючи її. Святополк тоді став збирати воїв, маючи намір іти проти них. І сказали йому мужі розважливі: "Не пробуй іти проти них, бо мало ти маєш воїв". Він же сказав їм: "Я маю отроків своїх вісімсот, що можуть проти їх стати" І почали інші, нерозважливі, мовити: "Піди, княже!" Розважливі ж говорили: "Коли б спорядив ти їх вісім тисяч, було б це не зле, але наша земля збідніла вже від воєн і продаж. Пошли-но до брата свого Володимира, хай би він допоміг тобі". Святополк, отож, послухав їх і послав послів до Володимира, щоб він допоміг йому. Володимир тоді зібрав воїв своїх і послав гінця до Ростислава, брата свого, до Переяславля, велячи йому допомагати Святополку. Та коли Володимир прийшов до Києва і зустрівся з Святополком у монастирі святого Михайла, то затіяли вони межи собою чвари та свари, але, владившись, цілували хреста один одному. А половці пустошили по землі. І сказали їм обом мужі розважливі: "Чого ви чвари маєте межи собою? Погані ж гублять землю Руську. Потім помиритесь обидва, а нині підіть супроти них - або з миром, або війною". І Володимир хотів миру, а Святополк хотів піти війною. І пішов Святополк, і Володимир, і Ростислав до міста Треполя, і прийшли вони до ріки Стугни. При цім Святополк, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І стали вони радитися, і говорив Володимир: "Стоячи тут, через ріку коло загрози цієї, ми вчинимо мир із ними". І пристали до цієї поради розважливі мужі, Янь Вишатич та інші. Кияни ж не захотіли поради цієї, а сказали: "Ми волимо битися. Перейдімо на ту сторону ріки". І уподобали всі пораду цю, і перейшли Стугну-ріку, а вона тоді вельми наводнилася була. Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні йшов Святополк, а на лівій - Володимир, а посередині - Ростислав, і минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці вийшли на супроти, і стрільці їхні вийшли насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв міцно, та побігли люди, не витримуючи натиску ворогів, а потім побіг і Святополк. І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхопити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів. Володимир же, перебрівши ріку з невеликою дружиною, - бо багато хто впали із полку його і бояри його тут же полягли, - і прийшовши на ту сторону Дніпра, плакав за братом своїм і за дружиною своєю. І пішов він до Чернігова сумний вельми. Святополк же вбіг у Треполь, і заперся тут, і був до вечора, і в ту ніч прийшов до Києва. Половці ж, побачивши що вони перемогли, пустилися по землі, розоряючи, а інші повернулися до Торчського. Це ж лихо приключилося в день святого Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа, місяця травня у двядцять і шостий день. А Ростислава, шукавши, знайшли в ріці. І, взявши його, принесли його до Києва. І плакала за ним мати його княгиня Анна, і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради. І зібралися єпископи, і попи, і чорноризці, і, співи належні співавши, положили його в церкві святої Софії, біля батька його. Половці тим часом облягли Торчський, а торки чинили опір, і завзято боролися з місцевих стін, і вбивали багатьох із ворогів. Половці тоді стали налягати і забирати воду. І знемагати почали люди в місті від спраги на безводді й голоду. І прислали торки посланців до Святополка, говорячи: "Якщо ти не пришлеш харчів, ми здамося". І Святополк послав їм, та не можна було прокрастися в місто через безліч ворогів. І стояли половці навколо міста Торчського дев'ять тижнів, і розділилися надвоє: одні стали біля міста, раттю борючись, а другі рушили до Києва і пустилися в напад межи Києвом і Вишгородом. Святополк же вийшов на річку Желянь, і пішли обоє одні проти одних, і зступилися, і покріпшала битва. І побігли наші перед іноплемінниками, і падали поранені перед ворогами нашими, і багато загинуло, і було мертвих більше, ніж коло Треполя. Святополк же прийшов до Києва з двома мужами, а половці повернулися до Торчського. І сталося ж це лихо місяця липня у двадцять і третій день. А назавтра, у двадцять і четвертий день, у день святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у місті Києві за гріхи наші великі, за помноження беззаконь наших. Напустив же Бог на нас поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоб утрималися ми від злих справ. Тому карає Він нас навалою поганих, що це ж є бич Божий, щоб коли-небудь, смирившись, ми опам'яталися, відійшли від злого шляху. Через це в свята Бог насилає нам тужбу, як воно сталося в це літо: перше лихо - на Вознесіння коло Треполя, друге - на свято Бориса і Гліба, яке є новим святом руським. Тому-то пророк Амос говорив про слова Господні: "І оберну я свята ваші у плач, а пісні ваші - у ридання". Учинився бо плач великий у землі нашій, і опустіли села наші і міста наші, і стали ми утікати перед ворогами нашими. Як ото і пророк Мойсей говорив: "Упадете ви перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите ви тоді, коли ніхто не женеться за вами. І сокрушу Я зухвалість гордині вашої, і буде даремною сила ваша, і уб'є вас меч, що прийде, і буде земля ваша спустошеною, і двори ваші спустошеними будуть, бо ви лихі є і лукаві, і Я піду на вас із гнівом лютим", - так говорить Господь Бог. І що лукаві сини Ізмаїлові палили села й стодоли, і багато церков запалили вогнем, - хай ніхто ж не дивується цьому, бо "де ото багато гріхів, там бачимо ми всякі кари". Через це весь світ був відданий на покару, через це гнів Божий розпростерся, через це мучать народ: тих ведуть полоненими, а других рубають, інших віддають на помсту, і гірку вони приймають смерть, другі тремтять, дивлячись на тих, яких убивають, інших уморюють голодом і спрагою, - одна покута, одна кара, що багатоманітні несе нещастя, і різні печалі, і страшні муки. Тих в'яжуть, і ногами пхають, і на морозі тримають, і знущаються, та це найгірше і найстрашніше, що в християнському роді страх, і неспокій, і біда розпросторилася. Справедливо і належно це є. Хай нас так покарають, і тоді ми віру в собі матимемо, карані будучи, бо належить нам "в руки відданим бути народу чужому, і беззаконному, і найлукавішому з усіх на землі". Половці пустошили багато і повернулися до Торчського. І знемогли люди в місті від голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши місто, запалили його вогнем, а людей роздягнули і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі обличчями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: "Я був із цього міста", а другий :"Я із цього села". І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає всім потаємним. Половці пустошили багато і повернулися до Торчського. І знемогли люди в місті від голоду, і здались ворогам. Половці ж, узявши місто, запалили його вогнем, а людей роздягнули і повели їх у вежі до ближніх своїх і родичів своїх. Мучені холодом і виснажені, у голоді, і в спразі, і в біді, поблідлі обличчями і почорнілі тілами, ходячи невідомою землею голі й босі, ноги маючи поколоті терням, вони запаленим язиком, зі сльозами відповідали один одному, говорячи: "Я був із цього міста", а другий: "Я із цього села". І так розпитували вони зі сльозами, рід свій називаючи, а очі підносячи до неба до Всевишнього, який відає всім потаємним. Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом єсмо! Бо кого Бог так любить, як ото нас возлюбив? Кого бо так Він ушанував, як ото нас, прославив і возніс? А нікого! І тим більше гнів Свій він підняв на нас, що, більше від усіх вшановані бувши, ми гірше від усіх накоїли гріхів. Тому, що ми, більше від усіх просвітлені бувши і волю Владики відаючи, зневажили її, - ми слушно дужче від інших карані єсмо! Так і я, грішний, багато і часто Бога прогнівив, і живу, часто согрішаючи повсякдень. У цей же рік преставився Ростислав, син Мстиславів, онук Ізяславів, місяця жовтня у перший день. А похований був він місяця листопада у шістнадцятий день у церкві святої Богородиці Десятинній. У рік 6602 (1094). Учинив Святополк Ізяславич мир із половцями і взяв собі за жону дочку Тугоркана, князя половецького. Того ж року прийшов Олег Святославич з половцями із Тмутороканя і підійшов до Чернігова. Володимир же Всеволодович заперся в місті, а Олег підступив до міста, і попалив навколо міста, і монастирі спалив. Володимир уладнав тоді мир із Олегом і пішов з міста на отчий стіл до Переяславля, а Олег увійшов у місто батька свого. Половці ж стали пустошити навколо Чернігова, і Олег їм не боронив, бо сам повелів їм пустошити. Це вже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх хай би йому хоч Бог простив, тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях. У цей же рік прийшла сарана на Руську землю, місяця серпня у шістнадцятий день, і поїла всяку траву і багато хліба. І не було цього чувано у дні давні в землі Руській, що ото побачили очі наші за гріхи наші. У цей же рік преставився єпископ володимирський Стефан, місяця квітня у двадцять і сьомий день, о шостій годині ночі; він був раніш ігуменом Печерського монастиря. У рік 6603 (1095). Пішли половці на Греків із Девгеневичем (насправді це був самозванець, що видавав себе за Константина, убитого ще 1073 р. сина візантійського імператора Романа IV Діогена від першого шлюбу - перекл.), і воювали проти Греків. А цесар грецький Олексій Комнин схопив Девгеневича і осліпив. У цей же рік прийшли половці - хан Ітлар і хан Кітан - до Володимира вимагати викуп за мир. І прибув Ітлар до міста Переяславля, а Кітан став межи двома валами з воями. І віддав Володимир сина свого Святослава Кітанові у заручники, а Ітлар перебував у місті з ліпшою дружиною. У цей же час прибув боярин Слав'ята з Києва від Святополка до Володимира за якимось ділом. І стала радитися дружина Ратиборова, його люди, з князем Володимиром, щоб погубити Ітларевих людей, хоча Володимир не хотів цього вчинити. Він говорив: "Чи я можу це вчинити, давши клятву?" Дружина ж, відповідавши, сказала Володимирові: "Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх Бог у руки твої. Чому вони, тобі завжди клянучись, гублять землю Руську і кров християнську проливають безперестану?" І послухав їх Володимир. У ту ніч послав Володимир Слав'яту з декількома людьми дружини і з торками межи обидва вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його перебили. Вечір тоді був суботній. А Ітлар у ту ніч лежав на сінцях у дворі воєводи Ратибора, і не знав він, що над Кітаном скоїлося в ту ніч. А назавтра, в неділю, коли була вранішня година, приготував, отож, Ратибор отроків при зброї і повелів їм хату затопити. І прислав Володимир отрока свого Байдюка до Ітларевих людей, і сказав Байдюк Ітлареві: "Кличе вас князь Володимир, сказавши так: "Обувшись у теплій хаті і поснідавши у Ратибора, прийдіть же до мене". І сказав Ітлар: "Нехай буде так". І коли увійшли вони в хату, то заперли їх, а вої, вилізши на хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольберг Ратиборич, узявши лук свій і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли. І так зле покинув живоття своє Ітлар із дружиною своєю в неділю Сиропусну, о першій годині дня, місяця лютого у двадцять і четвертий день. Тим часом Святополк і Володимир послали послів до Олега, велячи йому іти із собою на половців. І Олег обіцявся йти з ними обома, та, виступивши, не пішов із ними в одну путь. Святополк же і Володимир пішли на вежі половецькі, і взяли вежі, і забрали худобу, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою. І стали вони обидва гніватися на Олега, що не пішов він із ними на поганих. І послав Святополк і Володимир послів до Олега, говорячи так: "Ти ось не пішов з нами на поганих, що погубили землю Руську, а тепер у тебе є Ітларевич. Або його вбий, або дай нам. То є ворог нам обом і землі Руській". Олег же цього не послухав, і постала межи ними ненависть. У цей же рік прийшли половці до міста Юр'єва і стояли навколо нього все літо, мало не взяли його, та Святополк викупом замирив їх. Половці, однак, прийшли за ріку Рось, а юр'євці вибігли із міста і прийшли до Києва. Святополк тоді повелів рубати місто на Вітечівському пагорбі, нарікши його своїм ім'ям - Святополчградом. І наказав він єпископу юр'євському Марину з юр'євцями сісти тут, і засаківцям (люди з околиць міста Сакова - перекл.), і іншим з інших міст. А пустий Юр'єв запалили половці.Цього ж року наприкінці пішов Давид Святославич із Новгорода до Смоленська. Новгородці тоді пішли до Ростова по Мстислава Володимировича і, взявши його, привели його до Новгорода, а Давидові сказали: "Не ходи до нас". І, пішовши, Давид повернувся і сів у Смоленську знову, а Мстислав сів у Новгороді. У цей же час прийшов Ізяслав, син Володимирів, із Курська до Мурома. І прийняли його муромці, і схопив він посадника Олегового. У це ж літо прийшла сарана, місяця серпня у двадцять і восьмий день, і покрила землю, і страшно було це бачити. Йшла вона до північних країв, поїдаючи траву або проса. У рік 6604 (1096). Святополк і Володимир послали послів до Олега, говорячи так: "Піди до Києва. Хай урядимось ми про Руську землю перед єпископами, ігуменами, і перед мужами отців наших, і перед городянами, щоб оборонили ми землю Руську від поганих". Олег же, сповнившись зухвалого помислу і словес погірдливих, сказав так: "Не гоже мене судити єпископам і ченцям або смердам". І не схотів він іти до обох братів своїх, послухавши злих дорадників. Святополк тоді і Володимир сказали йому: "Якщо ти оце ні на поганих не йдеш із нами, ні на думу, то ти і зло замишляєш на нас обох, і допомагати хочеш поганим. Тож хай нас Бог розсудить". Так що Святополк і Володимир пішли удвох на Олега до Чернігова. І вибіг Олег із Чернігова місяця травня у третій день, у суботу, а Святополк і Володимир гналися вслід за ним. Та Олег вбіг у місто Стародуб і заперся тут. Святополк же і Володимир обступили його в місті. І кріпко билися із місцевих стін оточені, а ці йшли приступом до міста, і багато було поранених довкола міста днів тридцять і три, і знемагали люди в місті. І вийшов Олег із міста, прагнучи миру, і дали вони обидва йому мир, кажучи так: "Іди до брата свого Давида, і прийдіть обидва до Києва на стіл батьків наших і дідів наших. Бо то є найстарше місто у землі нашій - Київ, і тут належить нам зібратися і вкласти угоду". Олег же обіцявся так учинити, і на цьому вони цілували хреста. У цей же час прийшов хан Боняк із половцями до Києва у неділю звечора. І спустошили вони навколо Києва, і спалив Боняк на селі Берестовім княжий двір. У цей же час пустошив хан Куря з половцями коло Переяславля і місто Устя попалив, місяця травня у двадцять і четвертий день. Олег же вийшов із Стародуба і прийшов до Смоленська. Та не прийняли його смольняни, і пішов він до Рязані. А Святополк і Володимир пішли обидва до себе. Того ж місяця прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяславля місяця травня у тридцять і перший день і став довкола міста. А переяславці заперлися в місті. Святополк і Володимир пішли на нього по цій стороні Дніпра, і прийшли до міста Заруба, і тут перейшли ріку. І не провідали про них половці, - бо оберіг їх Бог, - і, приготувавшись до бою, рушили вони до міста. Городяни ж, узрівши їх, зраділи і вийшли до них. А половці стояли на тій стороні Трубежа, приготувавшись до бою. Коли ж Святополк і Володимир вбрели у Трубіж до половців, то хотів Володимир почати ладнати дружину, але вони не послухалися його, а вдарили в коні до противника. І, це побачивши, половці кинулися втікати, а наші погналися вслід за ворогами, рубаючи противників. Учинили в той день Господень спасіння велике: місяця червня у дев'ятнадцятий день переможені були іноплемінники. І князь їхній Тугоркан убитий був, і син його, і багато інших князів тут упали. А назавтра знайшли Тугоркана мертвого, і взяв його Святополк яко тестя свого і яко ворога. І, привізши його до Києва, погребли його на Берестовім на могилі, межи дорогою, що йде на Берестове, і другою, що йде на монастир Печерський. У двадцятий день того ж місяця, у п'ятницю, о першій годині дня, прийшов удруге Боняк, безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька, і мало у місто не ввірвалися половці. І запалили вони села довкола міста, і повернули на монастирі, і спалили монастир Стефанів і дерев'яний Германів. І прийшли вони на монастир Печерський, коли ми були по келіях, спочиваючи після заутрені, і зняли крик навколо монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими. Ми тоді стали утікати задвірками монастиря, а інші вибігли на хори. Безбожні ж сини Ізмаїлові вирубали ворота монастиря і кинулися по келіях, вирубуючи двері, і виносили все, коли що знаходили в келії. А після цього запалили вони храм святої владичиці Богородиці: прийшли вони до церкви і підпалили двері, які були зроблені на південь, і другі, що на північ, і, вдершись у притвор коло гробу Феодосія і забравши ікони, підпалювали вівтарні двері, і зневажали Бога і закон наш. Бог же терпів їх, бо ще не прийшов кінець гріхам їхнім і беззаконню їхньому. Тому-то й говорили вони: "Де є Бог їхній? Хай Він допоможе їм і збавить їх від нас". Й інші слова хули говорили вони на святі ікони, насміхаючись, а не знаючи, що Бог карає рабів своїх напастями і війнами, аби стали вони, як золото, випробуване в горнилі. Християнам бо через великі скорботи і печалі належить увійти в Царство небесне, а ці погані глумителі, що на цьому світі здобули веселощі і привілля, на тому світі дістануть муки з дияволом і вогонь вічний. Запалили вони і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод Ярославич на тім пагорбі, який є над урочищем Видобич. Усе те окаянні половці запалили вогнем. Тому-то і ми, вслід за пророком Давидом, говоримо: "Боже мій! Зроби нам так, як вихор із пилюкою, як вогонь із соломою на вітрі. Як вогонь, що палить діброви, - так пожени їх бурею Твоєю, сповни обличчя їх безчестям", бо ж осквернили вони і спалили храм Твій, монастир Матері Твоєї і трупи рабів Твоїх; убили бо із братії нашої кількох зброєю безбожні сини Ізмаїлові, послані на кару християнам. Вийшли ж вони із пустелі Єтривської, межи сходом і північчю, а число колін їхніх є чотири: торкмени і печеніги, торки, половці. Мефодій же Патарський свідчить про них, що вісім колін їх утекло, коли порубав їх Гедеон; вісім їх утекло в пустелю, а чотири він посік. Другі ж говорять: "Вони сини Амманові". Але це не так, бо сини Моавові - хваліси, а сини Амманові - болгари, а сарацини - від Ізмаїла, що видають себе за Сариних (за Біблією, Ізмаїл, син Авраама, був народжений не від безплідної тоді його жони Сари, а від Сариної рабині Агарі - перекл.) і прозвали себе ім'ям "сарацини", тобто "ми Сарині єсмо". Тому-то хваліси і болгари є від двох дочок Лотових, що зачали від батька свого, а через те нечисте є плем'я їхнє. А Ізмаїл народив двадцять синів. Від них і є торкмени, печеніги, і торки, і половці, що виходять із пустелі. А після цих восьми колін перед кінцем світу вийдуть заклепані в горі Олександром Македонським нечисті люди. Тепер же я хочу розповісти, що чув я чотири роки перед цим, що розповів мені Гурята Рогович, новгородець, говорячи так: "Коли послав я отрока свого в Печору, - це люди, що дають данину Новгороду, - то прийшов отрок мій до них, а звідти пішов в Угри. Угри ж - це є люди, мова їхня незрозуміла, і сусідять вони з самоїддю на північних краях. Угри, отож, сказали отроку моєму: "Знаходили ми дивне нове чудо, що про нього ми не чували до сих пір. Нині ж оце третій рік, як воно почалося. Є гори, що заходять у лукомор'я, а висота їх - як до неба, і в горах тих - крик великий і говір, і січуть вони гору, хотячи прорубатися. І є в горі тій прорубане віконце невелике і туди вони мовлять. Але не зрозуміти мови їхньої, а показують вони залізо і махають рукою, просячи заліза. І якщо хто дасть їм залізо, або ножа, або сокиру, то вони дають хутро за це. А шлях до гір тих непроходимий є із-за пропастей, снігу і лісу, тому не завжди ми до них доходимо. Є він також і далі, ідучи на північ". Я сказав тоді Гуряті: "Це ж є люди, заклепані Олександром, македонським царем. Адже ж розповів про них Мефодій Патарський, говорячи: "Олександр, цар македонський, пішов на східні краї до моря, до так званого Сонячного міста, і побачив там нечистих людей із племені Яфетового. Їхню ж нечистоту побачивши, - їли вони скверну всяку - комарів, мух, котів, зміїв, мерців не погребали, а поїдали як і жіночі викидні, і скотів усяких нечистих, - це побачивши, Олександр убоявся, що коли вони як-небудь помножаться, то осквернять Землю, і загнав їх у північні краї в гори високі. І за Божим велінням зступилися за ними гори північні; не зійшлися за ними гори тільки на дванадцять ліктів, але зробили тут ворота мідяні і помазали їх синліктом. І якщо схочуть вони їх узяти, то не зможуть, ні вогнем не зможуть спалити, бо природа синлікту є така: ні вогонь не може спалити його, ні залізо його не візьме. В останні ж дні після цих восьми колін, які вийдуть із пустелі Єтривської, вийдуть і ці нечисті народи, що пробувають в горах опівнічних за велінням Божим". Та ми до сказаного раніш повернемось, про що ми говорили були спершу. Хоча Олег Святославич обіцявся піти до брата свого Давида у Смоленськ, і прийти з братом своїм до Києва, і укласти ряд, та не схотів цього Олег зробити. Він, прийшовши до Смоленська і взявши воїв, пішов до Мурома. У Муромі тоді пробував Ізяслав Володимирович і була вістка Ізяславові, що Олег іде до Мурома. І послав Ізяслав мужів по воїв до Ростова, і до Суздаля, і по білозерців, і зібрав багато воїв. Однак послав Олег послів своїх до Ізяслава, говорячи: "Іду у волость батька свого, до Ростова. А це є волость батька мого. І хочу я, тут сидячи, укласти ряд із батьком твоїм, бо це він мене вигнав із міста батька мого. Чи ти теж мені тут не хочеш мого-таки хліба дати?" І не послухав Ізяслав слів оцих, сподіваючись на велику кількість воїв, а Олег, сподіваючись на правоту свою, - бо він був прав у цьому, - пішов до міста з військом. Ізяслав тим часом приготувався до бою перед містом на полі, а Олег пішов проти нього військом. І зійшлися вони обидва, і була битва люта, і вбили Ізяслава, сина Володимирового, внука Всеволодового, місяця вересня в шостий день. А інші вої побігли - ті через ліс, а інші до міста. Олег тоді увійшов до міста, і прийняли його городяни. Ізяслава ж, узявши, положили в монастирі святого Спаса, а звідти перенесли його до Новгорода і положили його у святій Софії, на лівій стороні. Олег же після взяття міста похватав ростовців, і білозерців, і суздальців і закував. І кинувся він на Суздаль, і коли прийшов до Суздаля, то суздальці здалися йому. А Олег, замиривши місто, тих похватав, інших розточив і майно їхнє забрав. І прийшов він до Ростова і ростовці здалися йому. І перебрав він собі всю землю Муромську і Ростовську, і посаджав посадників по містах і данини став брати. І послав до нього Мстислав Володимирович посла свого з Новгорода, говорячи: "Іди назад до Мурома, а в чужій волості не сиди. І я з дружиною своєю пошлю до батька мого просити, і помирю тебе з ним. Хоча брата мого ти убив, це не дивно є, бо в ратях і цесарі, і мужі гинуть". Олег же не схотів цього послухати, а замишляв ще й новгородців узяти. І послав Олег брата свого Ярослава Святославича в сторожі, а сам стояв на полі коло Ростова. Мстислав тим часом порадився з новгородцями. І послали вони перед собою в сторожі посадника Добриню Рагуйловича, і Добриня насамперед похватав збирачів данини. Коли ж довідався про це Ярослав, що він похватав збирачів данини, - бо стояв тоді Ярослав на ріці Медведеці у сторожі, - то втік тієї ночі, і прибіг до Олега, і розповів йому, що йде Мстислав. Прийшла також вістка Олегові, що сторожів його похватано і рушив він до Ростова. А Мстислав пішов на Волгу, і розповіли йому, що Олег уже повернувся до Ростова. І Мстислав пішов услід за ним. Олег же прийшов до Суздаля, та почувши, що йде вслід за ним Мстислав, повелів тоді Олег запалити місто Суздаль; залишився лише двір монастирський Печерського монастиря і церква, що там є, святого Дмитрія Солунського, яку із селами дав був митрополит київський Єфрем монастирю. Олег тим часом побіг до Мурома, а Мстислав прийшов до Суздаля. І, сидячи тут, посилав він послів до Олега, миру просячи і говорячи: "Я менший є від тебе. Пошли ти до батька мого, а дружину поверни, яку ти захопив єси. А я тебе в усьому послухаюсь". Олег тоді послав до нього посла, обманливо хотячи миру, а Мстислав, не зрозумівши обман, розпустив дружину по селах. І настав Федоровий тиждень, перший тиждень посту і приспіла Федорова субота. Коли Мстислав сидів на обіді, то прийшла йому вістка, що Олег на ріці Клязьмі, близько. Бо прийшов він був, не сповістивши, а Мстислав, зрозумівши, не поставив сторожів. Та відає Бог, як позбавити людей благочестивих своїх від обману! Олег бо зупинився на Клязьмі, гадаючи, що, убоявшись його, Мстислав і побіжить. А до Мстислава зібралася дружина, в той день і в другий, - новгородці, і ростовці, і білозерці. Мстислав, отож, став перед містом Суздалем, приготувавши до бою дружину. Але не рушив він, Олег, на Мстислава, ні Мстислав на Олега, і стояли вони обидва один проти одного чотири дні. І прийшла Мстиславу вістка: "Послав тобі батько брата Вячеслава з половцями". І прийшов Вячеслав Володимирович у четвер після Федорового тижня посту. А в п'ятницю вранці рушив Олег, приготувавшись до бою, до міста, а Мстислав пішов супроти нього з новгородцями. І дав Мстислав стяг Володимирів хану половчинові, на ім'я Куман, і, давши йому піших воїв, поставив його на правім крилі. І Куман, повівши піших воїв, нап'яв стяг Володимирів. І узрів Олег стяг Володимирів, і убоявся, і жах напав на нього і на воїв його. І пішли вони до бою одні проти одних, і рушив Олег супроти Мстислава, а Ярослав пішов проти Вячеслава. І коли Мстислав перейшов пожарище з новгородцями, то зступилися вони на ріці Кулакші, і була битва сильна, і став одолівати Мстислав. А як побачив Олег, що пішов стяг Володимирів і почав заходити в тил його, то, убоявшись, побіг Олег, і одолів Мстислав. Олег прибіг до Мурома і зачинив Ярослава в Муромі, а сам пішов до Рязані. Мстислав же прийшов до Мурома і вчинив мир з муромцями. Він узяв людей своїх, і ростовців, і суздальців, і рушив до Рязані вслід за Олегом. Олег тоді вибіг із Рязані, а Мстислав учинив мир з рязанцями, і забрав людей своїх, що їх ув'язнив був Олег і послав посла до Олега, говорячи: "Не тікай же ти нікуди, а пошли до братів своїх із благанням, щоб не позбавили вони тебе Руської землі. А я пошлю до батька просити за тебе". І Олег обіцявся так зробити. Мстислав же повернувся назад до Суздаля і звідти прийшов до Новгорода, в місто своє, за молитвами преподобного єпископа Микити. А було це наприкінці року 6604, індикта четвертого, на половину п'ятого. У рік 6605 (1097). Прибули Святополк Ізяславич, і Володимир Всеволодович, і Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич, і Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися в місті Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: "Пощо ми губимо Руську землю, самі проти себе зваду маючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з'єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю. Кожен хай тримає вотчину свою: Святополк - Київ Ізяславів; Володимир - Всеволодів уділ; Давид, Олег і Ярослав - Святославів уділ; іншим хай будуть міста, які їм роздав Всеволод: Давидові - Володимир; двом Ростиславичам: Перемишль - Володареві, а Теребовль - Василькові". І на цім вони цілували хреста: "А якщо відтепер хто на кого встане, то проти того будемо ми всі і чесний хрест". І сказали вони всі: "Хай буде проти нього хрест чесний і вся земля Руська". І, поцілувавшись, пішли вони до себе. І прийшов Святополк до Києва з Давидом Ігоревичем, і раді були всі люди. Тільки диявола взяла досада через любов оцю. І вліз сатана в серце декотрим мужам, Василеві, Лазарю і Туряку, і стали вони говорити Давидові Ігоревичу, кажучи так: "Володимир уже поєднався з Васильком проти Святополка і проти тебе". Давид же, повіривши брехливим словам, став говорити Святополкові на Василька, мовлячи так: "Хто вже вбив брата твого Ярополка? А нині він замишляє на тебе і на мене, і поєднався вже із Володимиром. Тож подумай ти про свою голову!" І Святополк стривожився, кажучи: "А чи це правда буде, чи брехня?" Не відав він цього, і сказав Святополк Давидові: "Якщо ж ти правду мовиш - нехай Бог тобі буде свідком. А якщо ти із заздрості мовиш - нехай Бог буде за ним". Бо Святополк жалкував за братом своїм Ярополком і про себе став він помишляти: "А коли це правда буде?" І повірив він Давидові, і обманув Давид Святополка, і стали вони вдвох радитися про Василька. А Василько цього не відав і Володимир теж. І став Давид говорити: "Якщо ми обидва не візьмемо Василька, - то ні тобі княжіння в Києві, ні мені у Володимирі". І послухав його Святополк. (Приблизно 10 сторінок не доступні) Половці ж, почувши, що йдуть руси, зібралися без числа і стали радитися. І сказав хан Урусоба: "Просімо миру в русі, бо кріпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руській землі". І сказали молодші Урусобі: "Якщо ти боїшся русі, то ми не боїмось. Цих же побивши, ми підемо в землю їх, візьмемо всі міста їхні. І хто позбавить їх від нас?" Руськії ж князі і вої молили Бога й обітниці воздавали Богові і Пречистій Матері його - той кутею, а той милостинею - убогим, а ті - пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половці і послали перед собою в сторожі хана Алтунопу, що славився в них мужністю. Так само й руські князі послали сторожів своїх. І устерегли вони Алтунопу, і обступили Алтунопу, і вбили його і тих, що були з ним. І ні один не втік із них, а всіх побили. І пішли полки половецькії, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий Бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них, і трепет перед лицем руських воїв. І умлівали вони самі, і коням їхнім не було спіху в ногах, а руси весело на конях і пішо побігли до них. Половці ж, побачивши, як руси кинулися на них, побігли, не зіступившись, перед руськими князями, а наші погнали, рубаючи їх, у четвертий день місяця квітня. І велике спасіння вчинив Бог у той день благовірним князям руським і всім християнам, а над ворогами нашими дав перемогу велику. І вбили тут у бою двадцять князів: Урусобу, Кочія, Яросланопу, Кітанопу, Кумана, Асупа, Кутка, Ченегрепа, Сурбаря та інших князів їхніх, а Белдузя схопили. Потім же сіли брати обідати, перемігши ворогів своїх. І привели Белдузя до Святополка, і став Белдузь давати за себе золото і срібло, і коней, і худобу. Святополк же послав його до Володимира, і коли він прийшов, запитав його Володимир: "Це, знай, схопила вас клятва! Бо багато разів, давши клятву, розоряли ви Руську землю! То чому ти не вчив синів своїх і рід свій не переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на голові твоїй!" І повелів він убити його, і тоді розсікли його на куски. А після цього зібралися брати всі, і сказав Володимир: "Це - день, що сотворив його Господь. Возрадуймося і возвеселімся в день цей, тому що Бог позбавив нас від ворогів наших, і покорив ворогів наших, і сокрушив голови зміїні, і дав Господь пожиток їх нам". Взяли бо тоді вони худобу, і овець, і коней, і верблюдів, і вежі з набутком і з челяддю, і захопили печенігів і торків з вежами, і прийшли в Русь із полоном великим, і зі славою, і з перемогою великою. Того ж року прийшла сарана, місяця серпня, в перший день. У тім же році, того ж місяця, у вісімнадцятий день, пішов Святополк і поставив місто Юр'єв, що його спалили були половці. Того ж року бився Ярослав Святославич з мордвою, місяця березня, в четвертий день, і переможений був Ярослав. У рік 6612 (1104). Повели Ірину, дочку Володареву, за цесаревича Ісаака, за Олексинича, до Цесарограда місяця липня, у двадцятий день. У тім же році повели Передславу, дочку Святополкову, в Угри за королевича Альмоша, місяця серпня, у двадцять і перший день. Того ж року прийшов митрополит Никифор у Русь, місяця грудня, в шостий день. У тім же році преставився Вячеслав Ярополчич, того ж місяця, у тринадцятий день. Того ж місяця, у вісімнядцятий день, Никифора-митрополита посаджено в Києві на столі. Цього ж року, наприкінці, послав Святополк воєводу Путяту Вишатича на Мінськ, а Володимир послав сина свого Ярополка, а Олег Святославич сам пішов на Гліба Всеславича, узявши Давида Всеславича. Та не досягли вони нічого і повернулися назад. І народився у Святополка син, і нарекли його ім'ям Брячислав. У цей же рік було знамення: стояло сонце в колі, а посередині кола - хрест, а посередині хреста - сонце, а поза колом обабіч - два сонця, над сонцем же, поза колом, дуга, обома рогами на північ. Таке ж знамення було і в місяці, такого самого вигляду, місяця лютого в четвертий, і п'ятий, і шостий день. Удень на сонці воно було протягом трьох днів, а вночі в місяці протягом трьох ночей. У рік 6613 (1105). Увалився верх церкви святого Андрія Первозванного. У цей же рік митрополит Никифор поставив Амфілохія єпископом у Володимирі, місяця серпня, у двадцять і сьомий день. У тім же році поставив він Лазаря єпископом у Переяславлі, місяця листопада, у дванадцятий день. У тім же році поставив він Мину єпископом у Полоцьку, місяця грудня, в третій день. У тім же році з'явилася зірка з хвостом на заході і стояла місяць (йдеться про комету - перекл.). Того ж року, прийшовши зимою, на броді Зарубі хан Боняк переміг торків і берендіїв. У рік 6614 (1106). Спустошили половці навколо міста Зарічська. І послав Святополк услід за ними воєвод Яня Вишатича, і брата його Путяту, та Іванка Захаровича, хозарина. І, догнавши половців коло Дунаю, вони здобич відібрали, а половців посікли. У цей же рік преставився Янь Вишатич, старець добрий, проживши дев'яносто років, у старості поважній. Живши по закону Божому, він був не гірший від перших праведників. Від нього ж я, Нестор, чув багато розповідей, що їх вписав у літопис. Був бо він муж благий, і кроткий, і сумирний, що уникав усякої злої справи. Його ж і гроб у Печерському монастирі, у притворі, де й лежить його тіло, покладене місяця червня, у двадцять і четвертий день. У той же рік постриглася Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця грудня, в шостий день. Того ж року затьмарення було на сонці, серпня місяця, в перший день. Тоді ж постригся князь Святоша, син Давидів, онук Святославів, під ім'ям Миколай, місяця лютого, в сімнадцятий день. У тім же році перемогла зимигола Рогволода-Бориса Всеславича, і всіх братів його, і дружину їхню вбили, дев'ять тисяч. У рік 6615 (1107), кола місяця 3-й рік, а сонячного кола - 7-й рік. У цей же час преставилася Володимирова княгиня Гіда (Гіта, її ім'я відоме з датських джерел; вона була дочкою останнього англосакського короля Гарольда ІІ Годвінсона - перекл.), місяця травня, в сьомий день. Того ж місяця воював хан Боняк і зайняв коней коло Переяславля. У тім же році прийшов Боняк, і Шарукань Старий, та інших князів багато, і стали вони навколо міста Лубна. Святополк же Ізяславич, і Володимир Всеволодович, і Олег Святославич, і син його Святослав, Мстислав Всеволодович, Вячеслав і Ярополк Володимировичи пішли на половців до Лубна, о шостій годині дня перебрели через Сулу і зняли клик на них. Половці ж перелякалися і від страху не змогли навіть стяга поставити, а побігли, хватаючи коней, й інші, піші, побігли. Наші ж стали сікти їх, а інших - руками хапати, і гнали їх до ріки Хорола. Вбили ж вони Тааза, Бонякового брата, а хана Сугра схопили і братів його, а Шарукань ледве втік. Покинули вони і обоз свій, і взяли його руські вої місяця серпня, у дванадцятий день, і повернулися до себе з перемогою великою. Святополк тоді прийшов на заутреню в Печерський монастир на Успіння святої Богородиці, а братія цілували його з радістю великою, що вороги наші переможені були молитвами святої Богородиці і великого Феодосія, отця нашого. Бо такий ото звичай мав Святополк: коли він ішов на війну чи куди-інде, то тільки поклонившись перед гробом Феодосієвим і благословення взявши в ігумена Феоктиста, сущого тут, а тоді йшов у свою путь. У той же рік преставилася княгиня Олісава, Святополкова мати, місяця січня, в четвертий день. У тім же році і того ж місяця пішов Володимир Всеволодович, і Давид Святославич, і Олег Святославич до хана Аєпи і до другого Аєпи, і вчинили вони мир. І взяв Володимир за сина свого Юрія Аєпину дочку, Осіневу онуку, а Олег узяв за сина свого Святослава Аєпину дочку, Гіргеневу онуку, місяця січня, у дванадцятий день. Місяця лютого, в п'ятнадцятий день трусилася земля перед зорями. У рік 6616 (1108). Закладена була церква святого Михайла, Злотоверха, Святополком-князем, місяця липня, в одинадцятий день. І скінчили трапезницю Печерського монастиря при Феоктисті-ігумені, яку він заклав за повелінням Гліба Всеславича, котрий і дав на неї засоби. У цей же рік вода була велика в Дніпрі, і в Десні, і в Прип'яті. Того ж року вложив Бог у серце архімандриту, ігумену печерському Феоктисту, добрий намір: став спонукувати Феоктист Святополка-князя вписати Феодосія в синодик. Оскільки Бог так зволив, то Святополк був рад і обіцявся вчинити це. І, отож, знаючи житіє його, став Святополк сповіщати про житіє Феодосія і звелів його вписати в синодик, що й зробив митрополит Никифор - вписав його в синодик. Митрополит повелів також по всіх єпископіях вписати Феодосія в синодик. І всі єпископи з радістю вписали і поминають його в усіх урочистих службах Божих. У цей же рік преставилася Катерина, Всеволодова дочка, місяця липня, у двадцять і четвертий день. У цей же рік скінчили верх церкви святої Богородиці Влахернської на Клові, закладеної Стефаном, єпископом володимирським, який був раніше ігуменом Печерського монастиря. У рік 6617 (1109). Преставилася Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця липня, у дев'ятий день. І покладено було тіло її в Печерському монастирі коло дверей, що на південь, і зробили над нею божницю, де ото лежить тіло її. У той же рік місяця грудня, в другий день, воєвода Дмитро Іворович захопив вежі половецькі біля Дону. Далі буде. Джерело: Газета "Слово", Торонто Канада. №№ 20-35, 37-48, 52